Іноді заплющую очі та уявляю собі, що ця розмова з людиною остання - і про що говорити?
Тоді всі непотрібні слова осипаються,
опадають поза свідомість,
забуваються...
Я боюсь даремно вжитих слів, порожніх балачок та прощань. Але...
Не уникнути ні першого, ні другого, ані третього.
Відповідати за кожне слово - це, звичайно, чудова звичка, проте на формування її йде все життя.
Розмова розширює межі наших особистих всесвітів, збагачуючи нас новою інформацією...
Проте...
Кожне слово вимовлене необережно - то рана. Є ж слова, які ми ніколи-ніколи не забудемо.
А тобі... тобі не страшно ранити? Мовчи. Хай ця тиша в*язкими ниточками обплутує з ніг до голови...
Мовчи і зазирай у вічі. У них - весь Всесвіт...

Марта, що я тобі можу сказати... Знаю, що це було каменем кинутим в мій город, докором, який імовірно мав би стати мені кісткою в горлі.
ВідповістиВидалитиТа не став. Люди змінюються. Змінюються погляди і підходи до ситуації... Так сталось, що трансформація була взаємною. А ще сталось так, що ми повністю змінили середовища. Звідси і брак контакту з певними множинами людей.
там ще перед "імовірно" кома мала бути.
ВідповістиВидалити