Я не можу гарантувати тобі, що у твоєму житті все буде добре. Проте обіцяю одне: буде цікаво!

четвер, 4 липня 2013 р.

Перший крок до успіху (27-29 червня 2013 року)


... Київ, Київ, Київ!
Вже з перших хвилин перебування в цьому місті стало зрозуміло: буде кльово! Бо навіть сонячна погода змушувала всміхатись, а привітні дівчата та організатори своїм оптимізмом заряджали все навколо.


"Перший крок до успіху" - це триденний проект, який дає змогу молодим дівчатам-лідеркам розпочати свій шлях до успіху. Тобто - це можливість взяти участь у різноманітних зустрічах, тренінгах, майстер-класах та проектах. Детальніше можна прочитати тут: http://firststep.uwf.kiev.ua/
А зараз я розповім, яким був мій "Перший крок до успіху-2013" :)

День перший або Як ми підкорювали владу і мистецтво 
По приїзді в готель ми розселились по номерах, а тоді автобус повіз нас до Верховної Ради України.
Скажу чесно: ніколи не була особливо зацікавленою політикою, але будівля Верховної Ради справді красива та велична. Та й... коли уявляєш, що саме ТУТ твориться багато визначних державних справ, то мимоволі починаєш проникатися духом цієї будівлі.


Потім відбулась зустріч з народними депутатками Верховної Ради: Іриною Луценко, Тетяною Слюз, Оксаною Продан та іншими. 

Не думала, що ця зустріч стане справді знаковою, але вона була саме такою: жінки поділились своїми життєвими історіями, злетами та падіннями. Але найціннішим було те, що кожна з депутаток розповіла нам свій перелік порад для досягнення успіху, а також прозвучали побажання, що варто робити, коли опинишся в скрутній ситуації. Особисто для мене спілкування в такій щирій та невимушеній атмосфері, з високою концентрацією цінних порад, стало пізнавальним та таким, яке провокує до розвитку.


Після емоційної зустрічі ми пішли в «Пінчук арт-центр», де оглянули серію виставок під збірною назвою «Китай-Китай». Модерні підходи митців, які пропонують інший погляд на буденність та низку соціальних проблем, не залишили байдужими.
Як відомо, «Пінчук арт-центр» славиться неоднозначними та нетиповими виставками та перфоменсами, в чому ми мали змогу переконатись: головна увага однієї з виставок була присвячена двом симпатичним поросятам, які жили на території арт-центру, увага іншої виставки – дослідження людської сексуальності у доволі натуралістичний спосіб. Одним словом, відчуття після побаченого залишились справді неоднозначними! :)
До речі, частинку з нами побаченого можна подивитись тут: http://pinchukartcentre.org/ru/
Після оглядин арт-центру, ми, щасливі та втомлені, повернулись в готель, бо вже наступного дня нас чекали…

День другий або Як ми підкорювали літературу та гендер

Вже вранці кожна з учасниць презентувала свій міні-проект. Перед нами було поставлене завдання коротко, проте змістовно, представити наші проекти завдяки презентаціям та публічному виступу. Зокрема, я писала про дослідження гендерних стереотипів серед молоді. На мою думку, така тема є надактуальною та потребує дослідження саме в нашій країні.


Відразу після наших виступів до нас завітав метр сучасного книговидання – Іван Малкович – директор видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Всі ми виростали на книгах "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Наприклад, я росла і досі росту на їх казках… :)

Іван Малкович читав дещо зі своєї поезії та презентував нам електронну версію «Снігової королеви». Команда фахівців працювала над нею більше, ніж півроку, але результат вражаючий: така книга дійсно може зацікавити дітей та дорослих, адже всі герої в ній виконують різні дії та рухи, квіти розквітають, а метелики літають, сніг може падати та припинятись… Як сказав Іван Малкович: «Ми ж чарівники, тому ми можемо притрушувати будиночки снігом, або припиняти снігопад!» І хоча мені вже 19 років, та я все ще зачарована цією магією "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яку видавництво творить для всіх, кому від 2 до 102 років :)

Після обіду відбувся 4-годинний тренінг на тему «Гендерна чуйність в громадському просторі».

Особливістю тренінгів є те, що під час них ми вчимось чомусь на практиці. Цього разу ми теж вчились! :)
Для початку вчились розуміти поняття «гендер» - тобто соціально сконструйовані уявлення про чоловіків та жінок. Після цього вчились розпізнавати гендерні стереотипи у різних суспільних галузях. Цікавезне заняття, бо змушує ввімкнути мозок та аналізувати… Звичайно, не обійшлось на тренінгу без казок. Казкотерапія – річ справді унікальна та дієва.


Тренінг пройшов «на ура», бо після нього в голові чіткіше укладаються розуміння того, що багато речей є насправді стереотипними, а багато наших страхів є зовсім не нашими, а навіяними соціумом, тому їх справді можна подолати!

День третій або Як ми підкорювали написання проектів та поєднували Україну

День розпочався з тренінгу «Основи планування на написання проектів», який провела Лариса Магдюк. Оскільки лідерство передбачає активні громадські дії, то ми вчились писати проекти так, щоб найвірогідніше отримати на їх втілення грошові гранти.


4-годинний тренінг допоміг встановили систему написання власного проекту – починаючи з першого кроку (вивчення ринку грантодавців) та закінчуючи безпосереднім поданням свого проекту.
Думаю, це дуже корисний досвід, тому що проекти рано чи пізно доведеться писати всім, хто прагнутиме стати громадським лідером! ;)

Потім Українським жіночим фондом був організований майстер-клас про грантові програми, а на завершення ми розплутували клубок ниток та говорили, чого нас навчив наш «Перший крок до успіху».

Особисто мене він навчив не боятись, не здаватись (хай там що!) та рухатись вперед. Бо рух – це життя!

Якщо ти теж хочеш потрапити на цей проект, тоді заходь на сайт:
Мабуть, це важливо, тому додам: організатори (Український жіночий фонд) повертають гроші за проїзд (купе чи автобусом), а також забезпечують всіх учасниць проживанням (у готелі) та харчуванням, тому дерзайте!
Україні справді потрібні юні та ініціативні дівчата!












пʼятниця, 21 червня 2013 р.

Про НЕнормальне життя


    Є люди, які нормально жити просто не вміють. Це як, наприклад, не вміють деякі писати лівою рукою чи нашвидкуруч варганити торти. Буває й так.
    Отже, бувають ті, які не можуть уявити собі нормального життя. Бо та нормальність ввижається їм паталогією, а ненормальність - нормою. До речі, я теж так живу :)

    Пригадую, не так давно ділилась з одною хорошою людиною версією про те, що моє життя може проходити лише на крайнощах: або все чорно-чорно, або метелики-дракончики-няхи-сердечка-драйв-кайф-енергія. І я ловлю від такого істинне задоволення! 
   Все просто: життя на крайнощах передбачає величезний викид емоцій, постійні нерви та прагнення. Коли все погано - є до чого прагнути. Ну, а коли все чудесно - є що трощити та є кого доводити до істерик та й божевіль, що є, не заперечую, весело та НЕ НУДНО! :)
    Нудьга - це якраз посередність. Таке собі розмірене життя, коли знаєш, що вранці прокинешся, вип*єш кави (чаю) та поїдеш в університет чи на роботу, потім - вечір, ноутбук, фільм, соціальні мережі, пиво з друзями…    Називаю це подумки "стандарт-день". Здається, в таких "стандарт-днях" навіть всі емоції чітко прораховані, а посмішки вираховані - щоб ні більше, ні менше.
   А де ж життя?
   
   Хіба не краще витратити всі кишенькові гроші, щоб купити велетенські пазли, а потім покликати друзів з фразою: "Народ, згадаймо дитинство!", ніж дармувати день за просиджуванням на різних малопотрібних сайтах?!
   Або - купити мамі вазон з якоюсь маловідомою рослиною - хай розводить, матиме нове хобі, а самій, тим часом, тихо-мирно злиняти на Східну Україну (щоб посидіти на березі Дніпра).
   Хоча ненормальне життя - воно навіть не в подіях. Воно - в самій людині. Бо все, що трапляється, - це привід, щоб отримати величезний кайф від життя, від неприємностей та радостей. Чому? Від радостей кайф - очевидна річ.
   А щодо неприємностей: хіба вони - це не привід посміятись? 
   Ось спробуймо уявити: трапилось щось неприємне. Людину трясе, вона пропалює іскрами навколишній світ та зривається, як кулька, щоб вибухнути своїми емоціями... І тут постає запитання: а чи матиме значення ця неприємність через п*ять років? А через десять? Ні?!
    Тоді саме час посміхнутись і спокійно підійти до справи.

    А ще... не прогавити це літо. Бо, хай там як, а більше такого літа не буде. Не буває ідентичних днів та людей. Тому цінуйте все, що трапляється.
     І... як я люблю повторювати слова Габріеля Гарсія Маркеса: "Все найкраще трапляється несподівано!" ;))



неділя, 16 червня 2013 р.

Про речі, які зроблено


    Маю подругу, з якою, втім, бачусь не так часто. Можна навіть сказати, що рідко, – раз в кілька-тижнів чи місяців.
    Буває, що ми проводимо за телефонними розмовами по півтори-дві години, розмовляючи про новини та наше сприйняття багатьох речей. Знаєте, гарно мати людину, з якою можна разом робити якісь алогічно-божевільні речі. Таких людей направду треба цінувати, бо з ними можна не прикидатись, не заштукатурювати своє ego фальшем, а можна просто бути. Наприклад, бути собою.

    Для Солі я завжди буду еМкою. Вона так і каже, коли дзвонить: «Привіт, еМ!» чи: «Привіт, еМка!» І то дійсно чудово – коли дорогі люди називають тебе якось по-особливому.
   Я пригадую, що якийсь хлопчик, коли його спитали: «Що таке любов?» сказав: «Любов – це коли хтось називає твоє ім’я; і ти розумієш, що твоєму імені дуже затишно в його роті». Так мило, просто і… правдиво.
    Ми познайомились з Соломією (яку я лагідно називаю еС) ще, коли обоє вчились в ліцеї. Вона тоді закінчувала 11 клас, а я – 10. Як не дивно, познайомила нас книга Любка Дереша (здається, «Культ»). Від Дереша фанатіла тоді значна частина ліцеїстів та й загалом студентства, от і ми винятками не були.
   Так вийшло, що ми подружились. Зізнаюсь відверто, що ніколи не думала, що так станеться: вже надто різними були. Але була одна спільна риса:
    ми воліли робити те, що хотіли, і не думати про мільйон наслідків.

   Звичайно, говорю не про якісь кримінальні чи аморальні справи. Зовсім ні!
  
   А мова йде про те, що:
…коли комусь з нас обох хотілось написати звичайного рукописного листа і віддати його людині, якій, очевидно, було байдуже, - ми це робили.
Просто, щоб довести собі, що нестрашно. Нестрашно бути щирою та відвертою. Нестрашно вміти показувати те, що відчуваєш. Одним словом, нестрашно ЖИТИ, а не переживати дні…
...коли ти любиш когось, то можна робити безліч дурних вчинків. Головне – не бути байдужою, не вдавати байдужість.
   Моя еСка завжди казала мені щось на кшталт: «Хочеш дзвонити – дзвони, хочеш писати – пиши! Бо ж, еМ, ми живемо всього раз. І я краще шкодуватиму про зроблене, аніж про не зроблене!»
   Цей принцип вкоренився і в мені. Навіщо тримати в собі тонни ніжності та вдячності, оберемки любові та тепла, приязні?
   Краще написати. Знаєте, у всіх людей, які мені чимось дорогі, є листи, написані моєї рукою. Деякі листи дуже кумедні. Наприклад, я писала другові цитати з книги «Їжачок в тумані», причому всіляко доводила, що я – Ведмедик, а він – Їжачок  :) ; інша людина має від мене список книг, які дуже хотілось би, щоб були прочитані. Звісно, книги досі не прочитані, але писати для когось списки – це вже думати про ту людину.
    В Марти є десятки моїх дитячих листів... Ми листувались близько 4 років. Тому листи такі незграбно-дитячі, але щирі та теплі.
    Я досі вірю, що найкращим виявом прихильності є щирість та довіра. А як інакше можна виявити довіру, якщо не листами, словами вдячності та обіймами? Даруйте, інших способів просто не знаю.
    Тому мислю собі, що є речі, про які не можна шкодувати. Це обійми. Бо коли дуже-дуже хочеться когось обійняти – робіть це.
     Не можна шкодувати про дзвінки. Що, мовляв, не подзвоню, поки мені першій не зателефонують. Дурня це все. Я телефонувала і о 3 ночі (і не раз!) просто для того, щоб розповісти, що вночі дуже гарно мріяти про якісь крихітні дива чи для того, щоб розповісти про черговий іспит. Зараз пригадуючи десятки «телефонних ночей», коли розмови з дуже дорогими моєму серцю людьми затягувались до 5 чи 6 години ранку – я не шкодую.
    Але найважливіше: не треба боятись говорити про те, що відчуваємо і говорити про вдячність. Бути вдячним комусь – не соромно. Певно, соромно – це коли не маємо сміливості подякувати…

    Цього травня, коли я пригадувала події з мого життя, з подивом помітила, якою неуважною я була, бо ж не зуміла виразити вдячність людині, яка мені важлива. З тих роздумів лишився лиш короткий запис:
«Пам’ятаєш, як ти зустрічав мене біля під’їзду? Бо я не любила пам’ятати код, і боялась, що стану зайвою, тому мені надважливо було, щоб ти чекав мене, щоб зустрічав кожного разу на своїй вулиці.
Чому я жодного разу не сказала тобі: «Дякую за те, що чекаєш мене…»? Чому я встигла розповісти тобі про акцентуації характеру та кризи особистості, про книги Юліуса Фучика та Карела Чапека, але не встигла сказати таких простих слів…
…дякую…
…за те…
…що…
…чекаєш…
…мене…

Чому…?»

З тих роздумів лишився лиш короткий запис і шкодування.
Бо «дякую» теж має бути вчасним.

Не бійтесь…

вівторок, 19 березня 2013 р.

МЕРЩІЙ ЧИТАТИ: весна

Привіт. Я все ще ніяк не зберусь з думками, щоб знову писати тут різні твори. Проте є хороша новина: пишу оповідання. Можливо, воно перекреслює всі інші літературні справи. Принаймні, мені хочеться так думати ;)
Прийшла весна, тому вкотре сідаю за список книг. Хочу сказати, що книги, які тобі раджу, особисто прочитані мною в той чи інший період. "Перевірені", так би мовити :)




1.  «Последняя лекция» Ренди Пауша.
Чому варто прочитати? Хоча б тому, що ця книга зовсім маленька за розміром, але мудрості в ній незліченно. Автор простими, кумедними історіями розповідає про те, чого навчився за життя. Виконати дитячі мрії? Так. Стати щасливим? Так. Допомогти комусь здійснити його плани? Так!
І про все це тут: http://vk.com/wall-31513532?commit=%D0%9D%D0%B0%D0%B9%D1%82%D0%B8&q=%D0%BF%D0%B0%D1%83%D1%88&w=wall-31513532_22175%2Fall

2.  «Улыбка вечности» Пер Лагерквіста.
Чому варто прочитати? Ця книга має таку химерно-дивовижну атмосферу, в яку затягуєшся і вже не можеш вибратись, проте це - приємне відчуття.
Там сновигають люди, які мають не життя, а вічність. Вони розповідають свої довгі історії...
А десь пиляє дрова Господь - чоловік старшого віку, який створив світ, бо: "Я просто хотів, щоб у вас завжди щось було, щоб вам не доводилось задовільнятись нічим, порожнечею..."
До слова, Пер Лагерквіст є Нобелівським лауреатом "За художню силу та абсолютну незалежність суджень письменника, який шукав відповіді на вічні питання, які стоять перед людством". 

Не вагайтесь - читайте! 
Щоб читати: http://lib.ru/INPROZ/LAGERKWIST/ulybka.txt

3. «Сказать жизни: «Да!» Психолог в концлагере» Виктора Франкла.

Чому? Цю книгу варто читати, коли сумніваєшся і коли боляче, коли не знаєш, скільки ще зможеш витримати перешкод, які мов сніг на голову...
Бо такі книги дійсно надихають...
Щоб читати: http://www.klex2.ru/3ac

4.  «Бемби» Зальтен Феликс.
Чому варто прочитати? Здається, звичайна дитяча книга. Хтось навіть скептично посміхається та думає: "А що "Бембі" робить в цьому списку книг?"
Все не так просто ;)
Ця книга для тих, хто боїться самотності та не розуміє, що з нею робити, які переваги почерпнути.
Ця книга - для розуміння того, що самотність не є ані доброю, ані поганою. Вона є лише такою, якою ми її собі робимо.
А ще - це книга про дружбу, відданість, відважність, добро та безодні, які є всередині нас самих...

Щоб читати: http://www.e-reading.mobi/bookreader.php/23259/Feliks_Zalten_-_Bembi.html


5.  «Бремя страстей человеческих» Моэма.

Чому? Це історія одного хлопчика, який шукав себе, але ніяк не міг знайти. Він ріс, змінював професії, закохувався в жінок, змінював місце проживання...
Це історія про звичайну людину, але історія, яка надзвичайно легко та швидко читається, чомусь вчить, деколи змушує посміхнутись, а деколи - задуматись...
Щоб читати: http://royallib.ru/book/moem_somerset/bremya_strastey_chelovecheskih.html


P.S. Список буде поновлюватись (весна ж довга :))