Ранок зустрів
його невблаганним дощем, що лив на землю, залишаючи брудні сльози. Каплі
розтікались асфальтом, роблячи дивні мазки земної картини… Була весна. Пора,
коли навчання в найбільшому розпалі, коли найбільше хочеться гуляти з кимось,
тримаючись за руки, і мати ілюзію великого кохання. На жаль чи на щастя, але
цим мріям так і суджено залишитись просто мріями: в більшості випадків ота
«любов» не більше, ніж миттєве захоплення, чи просте прагнення бути як інші…
Зате біль залишається з нами надовго. Ми ще не навчились
викорінювати його зі свого серця, так само швидко, як ми це робимо з щастям та
свободою. Люди – геніальні кати самих себе. Неперевершені вбивці своєї
справжності і відчуттів. Але, що найдивніше в них – це прагнення бути
щасливими, але, водночас, страх мати щастя. Артур їх не розумів з того часу,
відколи пішов з попереднього життя. Пройшло вже півтора місяці. Півтора місяці
свободи і щастя, а ще болю. Болю за людиною, яку ти любив. І ти ходиш по
вулицях, втративши навіть вірогідність її зустріти, і залишається пустка, яку
ніхто не заповнить, яку ти приречений носити до кінця своїх днів. Цей біль
поміщає у собі: ностальгію, меланхолію, страх і сум…
Була субота. Він
включив музику на цілу квартиру, користуючись тим, що батьків не було вдома. Це
– улюблена група Ненсі . «Fleur». Досить ностальгічна музика, з відблиском суму
за справжнім.
«Не можна ховати в собі біль – треба вміти ним
ділитись з тими, хто тобі дорогий, тоді болю стане порівну, і його легше буде пережити.»
Нен завжди говорила це, коли слухала цю групу. Згодом підсадила на таку музику
Артура. Вона цінувала все справжнє, навіть, коли це справжнє включало в собі
біль…
* * *
Арті сів біля
вікна з чашкою чаю, вимкнув музику, задумався. Він почав пригадувати те, що
всіляко старався забути. Недавно він зрозумів: не треба забувати найгірші
моменти свого життя, адже завдяки їм ми зустрічаємо в житті щось хороше. Так
завжди. Це - непорушне правило, яке не залежить від людей.
Його трохи
нервував дощ, бо він ще більше змушував замислитись.
Хлопець згадував
про Ненсі і коледж… Про кожен день, проведений там… Про смс і уроки хімії… Про
небо…
* * *
… Дзвоник весело
запрошував усіх на урок. Учні дивились на свої руки, де червоним кольором
світився браслет. На уроки йти не хотілось.
Одна дівчина
зупинилась і сіла на підвіконник, поставивши на нього сумку з багатьма
значками. Багато героїв різних аніме посміхались на сумці, різнокольорові
стрічки ховались гадюками. Стрічки були фіолетовими, чорними і червоними.
Сама дівчина
звалась Ненсі, на вигляд їй було десь 16. Великі зелені очі, та коротке
різнобарвне волосся виглядали, по меншій мірі, дивно і екстравагантно. Вона
була анімешницею до самих коренів.
Нен взяла до рук
великий синій зошит і похапцем щось написала.
«Біль – поняття відносне. З часом минає і він.
Пустка залишається… Треба навчитись щастю. Щасливою можна бути навіть з діркою
у душі…»
Весь зошит був
розмальований веселими малюнками. Часом траплялись дивні та розумні роздуми
самої дівчини. Вона не хотіла ні з ким дружити. Не вірила, що її зрозуміє
хто-небудь і сприйме. Тому Нен лише вчилась і малювала… Малювала, щоб стерти
біль і безпорадність. Щоб вижити у своїй слабкій сутності.
На сусіднє вікно
сів хлопець. Високий з вигляду,на шиї пов`язана бандана, що закриває половину
обличчя. Очі здаються неприродно синіми, мов море. Та якісь сумні вони…
Волосся, що сягає шиї, чорного кольору. Ще й полосата шапка червоно-чорного
кольору. Сумка через плече - вся у національній символіці. Видно, що хлопець
любить свою країну! Схожий на неформала-націоналіста.
«Здається… Це той Артур, за якого усі говорять!
Він є хімічним генієм?! Вчителі до нього нормально ставляться… Але валять
сильно: хочуть, щоб він свій потенціал використовував.»
- Прогуляємо уроки?
Ненсі від
несподіванки ледь не скрикнула, але зрозумівши, що це - всього Артур,
заспокоїлась.
- Чому?
- Ходімо. Поговоримо за коледжом.
- Пішли.
Вони обійшли
коледж з лівого боку, і сіли, спершись на одну зі стін. Було добре. Осінь.
Початок падіння листя…
- До речі, Артур.
- Я…
- Та знаю! Олександра.
- Ні, Ненсі. Мені звичніше.
- Ні, я називатиму тебе Нен.
- Називай. – Великодушно дозволила дівчина. Їй
було добре; вона ніколи не сиділа спиною торкаючись стіни, ловлячи очима
грайливу картину осені.
Тут ніхто не ходив
і було тихо. Йому бракувало тиші у щоденному житті. Артур сидів і думав: чому
саме Нен він забрав сюди? Він же її не знає зовсім. Бачив кілька разів,
випадково почув її ім`я, і захотів стати їй потрібним. Вона була якоюсь іншою,
занадто унікальною чи що?!...
- Які у тебе хобі?
- Пишу вірші на два рядки. – Він посміхнувся.
Очі перестали бути сумними, на мить, стали радісними, лише на мить?...
- Скажи якийсь…
- Якщо
нема дороги - ти іди,
Якщо
немає світла - ти знайди…
- Нормально так…
- Це просто в голову нічого не йде… - він
помовчав. - Ти любиш своє життя?
- Напевно, ні. У ньому занадто багато болю.
- Чому? Що саме у тебе трапилось?
Нен сиділа,
думала: чи розповідати йому про свій біль?
Чи потрібно йому це? Чи Арт зрозуміє?
- У мене померла сестра. Їй було 6. І з того
часу я відчуваю пустку: дзеркальну та холодну пустку, що не відпускає мене…
Нен говорила і
говорила, Арті слухав, стараючись зрозуміти, усвідомити…
- Ти колись думала про те, щоб стати щасливою?
- Так. Зараз я щаслива.
- Зараз?!
- Так. Бо я тут, говорю з тобою. Сказала тобі
те, чого нікому ще не розповідала. Та ні, легше не стало, стало вільніше, а
саме цього відчуття мені бракувало роками! Тому я щаслива… На мить, на день,
але щаслива. Розумієш?
- Я тебе розумію,
- Ти перший.
- Перший, що?
- Ну, перша людина, яка сказала, що розуміє
мене!
- Тебе ніхто не розуміє?
- Напевно…
- А чому ти так думаєш?
- … Може, тому що ніхто не поділяє моїх думок.
Всім байдуже, що я скажу, якою я є.
- Бо ти інша. Своєрідна.
- Ага. А ти – патріот? – посмішка.
- Люблю нашу країну. У ній є унікальні люди.
- Ти маєш бути щасливим, якщо зустрічав їх.
- Їх небагато.
- Ти куриш?
- Так.
- Навіщо?
- Не знаю. Звичка.
- Чому зараз не закуриш?
- Не хочеться. Я думаю кидати куріння.
- Воно просто вбиває твій мозок і мою повагу.
- Але, все одно, ця штука затягує.
- Не спорю. До поганого завжди тягне. Але я
ніколи не курила.
Артур витягнув
пачку сигарет.
- Будеш?
- Знущаєшся?
- Якщо чесно, то так… Хотів подивитись на твою
реакцію.
Нен і Арті
розсміялись. Сьогодні розмова йшла легко.
- Слухай, а ти – щасливий?
- Не знаю… Не надто. Я б багато змінив. Пішов
би з коледжу.
- Чому?
- Тут неправильна система.
- А я просто хочу піти. Мені тут погано.
- Ти, що вивчаєш?
- Біологію. А ти у нас хімік, я знаю.
- Точно.
- Зніми бандану, будь ласка. Я хочу бачити
твоє обличчя…
* * *
Цей коледж був
закритим навчальним закладом. Тут вчились надто обдаровані діти, які пройшли
певні тести для вступу. У коледжі діяла спеціальна система освіти: учні вивчали
лише свій профілюючий предмет, той, який вони найкраще знали, по шість годин на
день. Хтось мав шість уроків німецької мови чи літератури, а хтось мучився і
складав програми з інформатики по півдня.
Така система
навчання дозволяла учням зосередитись на одному предметі, вкласти в нього
максимальні зусилля і досягти величезних успіхів.
Обов`язковим був
урок фізкультури. Там збирались учні з цілої паралелі класів. Як правило, на
цьому уроці було весело: підлітки обговорювали новини та майбутні плани.
При коледжі був
гуртожиток, незалежно від обставин, учні мали в ньому жити, навіть, коли їх
власний дім знаходився за три хвилини від місця навчання. Гуртожиток нагадував
собою різнокольоровий будинок: кожному з учнів тут дозволяли перероблювати кімнати
на свій розсуд. Перший поверх був для дівчат, другий – для хлопців. Загалом, у
коледжі вчилось близько вісімдесяти дітей – чотири класи.
На класи учні
ділились не за профілями, а за віком. А через індивідуальні заняття підлітки
збирались в одному класі лише раз на тиждень – на виховну годину чи на свята.
Головні правила
студента говорили:
«Навчайся, бо навчання – це світло, а світло – це
дорога.
Удосконалюйся,
бо певна досконалість є ціною за працю.
Не шкодь
собі: цим ти нічого не доб`єшся.
Пам`ятай
про вічне – на те воно й вічне.»
Слухати музику
тут забороняли, надто рідко робили винятки для когось із студентів. Як вважали
професори, музика розслабляє мозок і затримує потенційні можливості учнів. Рок
стимулює порушувати правила і не вчитись, боротись за туманні права…
Рок ламає
систему. Він вже зламав її! Тому він був заборонений.
* * *
- О, які люди.
- Так. Привіт.
- У тебе зараз виховна?!
- Та ніби, але я не хочу іти.
- Що пропонуєш? Втекти? – Ненсі посміхнулась.
– … Я хотіла з тобою поговорити.
- Я теж. Ідемо на наше місце?
- Так, звісно.
- Пішли.
Вони йшли по
коридору, несучи зелений і червоний рюкзаки.
- Ой, моя класна керівничка іде!
- Нен, не хвилюйся. Думаю, вона нічого не
скаже.
- Доброго дня, Оксано Ігорівно.
- Доброго дня, Сашенько.
Вчителька пішла
далі, нічого не запитавши. Вона була молодою, років 26. Вдягалась в етнічному
стилі, тому здавалась трохи дивною і не сучасною. Оксана Ігорівна була милою за
характером, майже ніколи не кричала. Старалась зрозуміти своїх учнів, їхні
примхи і вади у важких характерах. Вчителька саме викладала біологію, тому
уроки і виховні години в неї, Ненсі ніколи не прогулювала. А сьогодні –
захотілось піти…
- Прийшли. Сідай. – Артур сів першим.
- Що таке свобода?
- А як ти думаєш?
- Вітер, що мчить з шаленою швидкістю, не може
наздогнати твою душу. Ніхто не в силі зіпсувати твій настрій, щоб здійснити
подорож у собі… Це те, що захоплює до глибини серця і хочеться кричати щось
дурне, і йти… десь вперед…
«Щось мене понесло словами. Напевно, даремно я це
йому сказала!...»
- Там, де нема нічого. Лише зірки і постійне
відчуття тепла. Там, де горить свічка, яку запалили в момент, коли я вперше
став щасливим…
- Майже це саме відчуваю і я.
- Чому «майже» ?
- Бо ми не можемо мислити одинаково чи
одинаково відчувати. Кожен сприймає все по-своєму. Ми можемо лише спробувати
наблизитись до відчуттів когось. Тоді люди стають друзями. Коли ж люди люблять
один одного, то вони розуміють один одного, тому і поділяють всі почуття своєї
половини, та навіть вони, мислять по-своєму. Хоча… Нерідко і друзі розуміють
один одного!
- Ти дуже захоплююче говориш про друзів, ти
маєш справжніх друзів?
Над ними нависло
мовчання, обплутуючи їх своєю міцною ниткою.
- Ні.
- Чому?
- Бо я не зустрічала людей, яким би справді
була потрібна. Які б хотіли зрозуміти мене…
- Як думаєш, тобі вони зустрінуться?
- Не знаю.
- А я?
- На жаль, тебе я знаю не наскільки добре, щоб
назвати другом.
- Ти б хотіла, щоб я став твоїм другом?
- Швидше за все, так… Арт, ти казав, що теж би
хотів поговорити, про що?
- Хотів тобі дещо розповісти…
- Добре. Що саме?
- Одну важливу для мене річ. Ти впевнена, що
хотіла б її почути?
- Якщо ти дійсно хочеш її мені розповісти, то
я б хотіла її почути.
- Тоді хмари нагадували собою химерні фігури,
які неможливо точно розпізнати… Я сидів у своїй кімнаті, закрившись від усього
світу на замок і думав…Мені згадувались епізоди, яких точно ніколи не було в
моєму житті… Я згадав сестер, яких ніколи не мав, те дивне місто, в якому
ніколи не був. Я згадав власну смерть, коли мене не врятували лікарі – я втратив
багато крові, бо хтось перерізав мені руку. Я довго думав про це, дійшовши до
висновку, що це – моє попереднє життя. Ти чула коли-небудь про реінкарнацію?
- Це, коли людина пам`ятає свої попередні
життя?!
- Я пам`ятаю лише одне попереднє життя. Не
знаю: чому.
- Я тобі вірю.
- Чесно?
- Так. Просто вірю.
- Бачиш, на руці ще залишився слід від того
ножа, яким його вбивали?! Коли я народився, лікарі ніяк не могли зрозуміти:
звідки в новонародженої дитини шрам.
На лівій руці
Артура на зап`ястку виднівся великий слід. Ненсі подивилась і закрила зап`ясток
хлопця рукавом светра.
- Я повірила тобі без доказів, тому зараз вірю
ще сильніше.
-
Дякую.
- Але, чому ти розповів про це мені?
- Не знаю. Просто так. Я б хотів стати тобі
другом, а найголовніше в дружбі – довіра.
- Не лише… Ще – щирість і підтримка. Без
підтримки дружба розпадається на багато непотрібних уламків, прирікаючи на
біль…
- Ти віриш у диво?
- Залежно від того, ЩО називати дивом. Адже,
диво – це усе, що з нами трапляється.
- Все?
- Так, але погане диво ми звемо бідою.
Раптом мобільник
Ненсі засвітився і з нього почулась дивна пісня.
« Близка неизбежность,
Так мало любви, так
много слов.
Совершенная нежность
Превращается в совершенное
зло…»
- Почекай, я зараз…
Нен відійшла вбік, але Артур встиг почути: «Привіт, мам. Як ви там?».
- Я вже тут.
- А що це за пісня була?
- Сподобалась чи що?
- Так.
- Пісня «Кто-то», а співає група «Fleur».
- Любиш цю групу?
- Це – моя улюблена група.
- А я рок більше люблю..
- Я так і подумала, коли тебе побачила.
- Справді?!
- Так. Як ти думаєш: той шрам, він якось
позначився на твоєму житті? Він тебе змінив і зробив тебе таким, яким ти є?
- Чому ти питаєш? – Антон посерйознішав.
- Просто скажи.
- Напевно. Я нічого не можу стверджувати
точно. Бо все таке непевне.
- У тебе є сім`я…
- Але я їх не бачу щодня, тому пропускаю всі
найважливіші моменти їхнього життя.
- Можливо… Не всі. Коли ти з ними, теж щось
трапляється.
- Подивись на небо. Бачиш?
- Воно якесь занадто червоного відтінку –
вперше таке небо бачу! А, знаєш, це якось дивно: мені постійно здавалось, що
земля, по якій ми ходимо і небо – це два різні світи, а те, що між ними
знаходиться, – точка єднання.
- І, коли дивишся на небо – воно далеке та
прекрасне, то мимоволі почуваєш себе, наче у приреченому, на бідність краси,
світі…
* * *
- Доброго дня, Оксано Ігорівно. – Ненсі боязко
ввійшла у кабінет, боячись гніву вчительки за сьогоднішній прогул виховної
години.
- Привіт. Поговоримо?
- Вибачте. На виховній я не була, бо трохи
захворіла…
- І - це твоя «хвороба» зараз пішла на хімію?
- Так. А ви звідки знаєте?
- Я ж працюю у школі. Це легко передбачити, що
ви мали б здружитись.
- Ти ще зовсім не здружились – ми лише
говорили.
- Друзями легко і швидко не стають. Та зараз –
не про це… Я хотіла тобі дещо розповісти.
Нен зняла рюкзак
з плеча і сіла за першу парту, навпроти неї сіла молода вчителька.
- Я почала працювати тут сім років тому.
Швидко, правда? Так вийшло, що інститут я не закінчувала, а почала зразу
працювати. Мене взяв на роботу наш теперішній директор, лише тому що я
закінчила цей коледж і досягла великих результатів. Я бачила різних дітей,
підлітків: всі вони були чудові у знанні свого предмета, але не можу сказати,
що вони мене вражали своєю особистістю.
- Вам було важко вчитись тут?
- Про це я і хочу поговорити. Як я вже казала,
я досягла у навчанні великих успіхів, лише завдяки наполегливості. Але саме
через це у мене було багато проблем зі здоров`ям. Я хочу попросити тебе, щоб
найперше – ти берегла себе. Добре?
Ледь помітний
кивок головою.
- Ну, то пішли вчити біологію.
* * *
Після третього
індивідуального уроку біології Ненсі спустилась у їдальню. Там, як завжди, у
перші хвилини було багато людей. Дівчина стала у хвіст черги, побачивши як у
двері заходить Артур. Сьогодні він був у червоній футболці та широких джинсах,
з величезними навушниками на шиї. Хлопець підійшов до Ненсі.
- Привіт. А нам дозволили слухати рок!
- Невже? З якої радості?
- От і я думаю: з якої. На перерві підходила
твоя класна керівничка, як її?
- Оксана Ігорівна.
- Ось-ось. І вона сказала, що нам обом можна
слухати любу музику, бо вона нам не заважає!
- Я її і слухала… коли на мобільник хтось
дзвонив.
- Слухай, та ти – герой. – Арт усміхнувся.
- Я, здається, здогадуюсь, чому Оксана
Ігорівна дозволила нам слухати музику.
- Чому?
- Ми їй сподобались.
- Ідемо в парк?
- Ходи.
Перерва була на одну годину – достатньо часу,
щоб поговорити і погуляти. У містечку коледжу був невеликий парк: невеликі
дерева, кілька лавок. Саме сюди прийшли Нен і Артур. Вони просто ходили між
лавок і говорили. Іноді всім хочеться поговорити: байдуже з ким.
- Як ти ставишся до помсти?
- Вона ж не дає нічого!
- Як – нічого? А відчуття, що так мав зробити
кожен на твоєму місці?
- Не
кожен. Помста заставляє ще більше мучитись…
- Ти віриш у щирість?
- На жаль, вона рідко зустрічається.
- Ой, перерва закінчується.
- Ще три уроки хімії, у тебе – біології, і
свобода!
- Свобода до завтра.
- Пішли на уроки, анімешниця!
- Сам такий!
- На жаль, ні.
- Ну-ну.
* * *
По правді, то
сидіти на четвертому, п`ятому, шостому уроці біології зовсім не хотілось. Ненсі
мріяла піти у свою кімнату в гуртожитку і послухати спокійну та дивну музику.
Закрити двері, не боячись, що хтось ввійде і зіпсує атмосферу спокою і
самотнього тепла, що вчителі почують, що вона слухає музику. Їй було абсолютно
байдуже на все і на всіх. Стан апатії.
Коли думки
заплітаються у химерні фрази, кінець яких неможливо спіймати, тоді хочеться
просто вимкнути здатність «Думати» і послухати щось приємне. Так буває…
Висидівши всю
біологію, вислухавши про нервову систему людини, Ненсі пішла в свою кімнату,
включила тихо «Fleur» і заснула, не дочекавшись дзвінка мами.
Їй нікого не було
потрібно в цю хвилину.
* * *
Понеділок був
єдиним нормальним днем, коли всі учні йшли за межі містечка коледжу, щоб
розважитись. Вихідний день. Хтось відвідував батьків чи просто йшов по
магазинах. Навчання в цей день офіційно відмінялось.
«День без біології» - подумала Ненсі, почала збиратись, щоб піти купити
новий зошит, де вона б знову малювала аніме.
Малювала дівчина
давно. Ще з дитинства вигадувала дивних веселих істот і малювала їх. Всі ці
малюнки роздаровувала тим, кому вони подобались.
Дивними були
деякі малюнки: ті, котрі Нен сама не розуміла. Як правило, такі дивності
малювались, коли дівчині було погано чи самотньо…
Вона майже не
згадувала сестру, не тому що не любила. Просто не могла думати – надто боляче.
Лише іноді мала приходила до неї в снах, махаючи звідкись, з небес, ручкою.
Незабутня картина. Боляче до нестями. Чому деколи є боляче згадувати?
… По дорозі Ненсі
купила новий зошит. Потім зайшла до батьків, де пробула аж до пізнього вечора.
Повертатись і вчитись зовсім не хотілось...
* * *
- Група, сьогодні уроків не буде.
Ми всі йдемо здавати медогляд.
- Ура!!!
- Отже, збирайтесь, я чекаю вас
біля виходу з коледжу.
Оксана Ігорівна вийшла з кабінету. Для неї звичайна справа – відвести
учнів на медогляд, тим більше, що вона – їхній класний керівник.
Ненсі чомусь пошкодувала, що з нею не іде Артур. Він вчився у іншій
групі, бо був старшим від неї на рік – йому було 17.
Коли всі шістнадцять учнів зібрались біля виходу, Оксана Ігорівна повела
їх у поліклініку.
Коли брали аналіз крові, Ненсі мимоволі відвернулась. Їй було неприємно.
Дівчина мріяла, щоб швидше опинитись у коледжі.
- Діти, результати будуть завтра,
після обіду.
* * *
- Привіт, Нен. Слухай, дай аніме
якесь подивитись!
- Ти любиш аніме?!
- Не знаю, я їх ще нормально не
дивився. А зараз на компі нема що дивитись, то тебе вирішив запитати.
- Ти б книжки читав.
- Не хочу. – Артур посміхнувся. –
Я їх не люблю.
- Добре. Ходімо до мене, вибереш
аніме.
- Ого, ти мене вже в гості
запрошуєш?
- Будеш так говорити – залишишся
без аніме!
- Та мовчу я, мовчу.
Вона жила у 47 кімнаті. Кімната була сонячна – жовтого кольору з двома
величезними вікнами на одній стіні. Краєвид з вікна виходив на парк коледжу.
- Заходь.
- О, у тебе тут мило.
- Мило? У мене – нормально, для
мене.
- І плакатів ти не вішала?
- Навіщо?! У мене – значки.
-
У тебе браслет червоним світиться.
- Точно! Але уроки вже
закінчились!
Раптом мобільник дівчини засвітився і мелодія повідомила, що хтось
дзвонить.
- Алло. Так, іду.
- Щось сталось?
- Я йду до Оксани Ігорівни, а ти
залишайся. Якщо що, ключ віддаси моїм сусідкам.
- Добре.
* * *
- Привіт, Сашенько. Як ти?
- Жива, здорова. А чому ви мене
покликали поговорити?
- Маю для тебе новину. Не
лякайся.
- Добре.
- Пам`ятаєш, ви проходили
медогляд?
- Так.
- У тебе виявили серйозну
хворобу.
- Яку?
- Ти впевнена, що ти б хотіла її
знати?
- Так. Я маю право знати.
- У тебе… рак.
- Рак? Я не вірю.
- Рак крові. Лейкемія.
- І, що потім?
- Можна робити хіміотерапію,
опромінення чи пересадку кісткового мозку. Є багато виходів.
- То я житиму?
- Я не знаю…
- Дякую, що ви були чесні зі
мною.
- Просто я б не змогла по-іншому.
Директор і всі вчителі знають про твій стан, тож ти можеш без проблем піти з
коледжу, якщо захочеш. Вирішуй…
- Я подумаю… Оксано Ігорівно,
можна, щоб про рак ніхто не знав?
- Звичайно. Іди.
* * *
Ненсі повільно йшла по опустілому коридорі, думаючи: чи іти з коледжу.
Недавно вона сказала Артуру, що хотіла б піти, але зараз найменше цього
хотілось. Це було б добровільним вигнанням. Викиданням із людського суспільства
і вибором залишитись сам на сам.
Сьогодні зранку дівчина вирішила помалювати волосся у чорний колір з
фіолетовими пасмами. Тепер її явно ніщо не могло зупинити.
До закінчення коледжу залишалось майже два роки.
Нен не усвідомлювала свого становища, можливо, у неї був шок чи щось
схоже, але дівчина точно не розуміла, що вона і лише вона, захворіла на рак.
Розуміння чогось приходить з часом.
Коли вона потягнула на себе двері, виявилось, що вони – закриті. Артур,
напевно, переписав аніме і залишив ключі сусідкам…
* * *
Ненсі саме сиділа з Оксаною Ігорівною і вчила про білки, коли у двері
хтось постукав і не дочекавшись ввічливої відповіді, зайшов. Виявилось, що це –
Артур.
- Доброго дня, а можна Ненсі?
- Надовго?
- Ні. На три хвилини.
- Сашенько, ти збирайся –
сьогодні уроків у тебе вже не буде, бо я маю термінові справи. Хай тебе Артур
почекає, добре?
- Так, звичайно.
- Ненсі, збирайся. – Артур
дивився на неї таким щирим поглядом.
Коли вчителька вийшла, Артур весело сказав до Ненсі: «Слухай, а чого
вона така добра?»
- Не знаю.
«Я ненавиджу та не вмію
брехати, але… щойно я збрехала. Йому просто не можна знати правди, бо все стане
по-іншому.»
- Просто, я не пам`ятаю, щоб
комусь відміняли три уроки. Такого ще не було!
- А ти чого не на уроках?
- Не знаю… Не хотів йти на хімію.
- А тобі не влетить?
- Може, надто самовпевнено, але –
ні. Я ж хімію дуже добре знаю.
- Я чула.
- Ну, не злись.
- Я? Я не злюсь! Так, де ми
ідемо?
- Ідемо до тебе, я ще аніме
запишу.
- Тобі аніме вже подобається?!
Відколи?
- Від учора.
- Ти подивився усі дванадцять
серій?
- Так. Сидів на третьої ранку.
- Артур, а друзі мають право не
говорити те, що може зруйнувати їхню дружбу, але, що друг має право знати?
- Ні!
- Чому?
- Бо хтось один з друзів не може
знати, що саме зруйнує дружбу. Її руйнують двоє.
- Завжди?
- Майже.
- У тебе дивні запитання.
- Звичайні. – Ненсі посміхнулась
другу. Вона досі не розуміла, чим їй загрожує діагноз.
* * *
Оксана Ігорівна натрапила на дівчину у понеділок вранці. Шепотом
сказала: «Сашенько, ти коли батькам скажеш?»
- А ви не сказали?!
- Ні.
- Сьогодні постараюсь сказати,
але не знаю, чи вийде.
- Спробуй.
- Оксано Ігорівно… мені страшно…
- Я знаю, але у усіх є шанси виздоровіти!
- Ви вірите у це?
- Не знаю… Якщо чесно, то я
просто хочу, щоб ти жила.
- Дякую. Але як бути з Артуром?
- Це ти вирішиш сама.
- Як думаєте: щось зміниться у
нашій дружбі, якщо я йому скажу?
- Спробуй сказати і подивишся.
Принаймні, тоді ти знатимеш його реакцію… Не залишай на потім того, що не було
сказано…
- Чому настільки важко робити
вибір?
- Бо він тягне за собою наслідки…
Саша, якщо ти захочеш колись поговорити, то заходи до мене в кабінет. Я буду
тільки рада.
* * *
Його на шматки рвав біль. Він не розумів, що робить, де знаходиться. Він
не вчився. Не бачив Ненсі. Не хотів її бачити, бо вважав, що це вона винна у
своїй хворобі. Він осуджував її. Кричав на самоті, дряпав руки гострими
предметами, щоб притупити моральний біль.
Хлопець не хотів нікого бачити. Йому не хотілось ні їсти, ні спати.
Артур хотів забрати її біль, її глибоке відчуття ностальгії. Він хотів забрати
у своє серце її посмішку… Але не міг. Він втрачав її – свого справжнього друга.
Він пригадував: щодня, щогодини розмову, що відбулась три дня назад.
« - Артур, привіт. –
Вперше Ненсі сама прийшла до нього в кімнату, щоб поговорити.
- Привіт. Щось сталось?
- Ні. – Дівчина замислилась. – У мене рак.
- Тоді, чому ти кажеш, що нічого не сталось?
- Бо у мене є справжній друг, який мене
зрозуміє.
- Я не розумію тебе! Не розумію! – Біль рвав
його тіло і душу. Він ненавидів її через те, що надміру любив. Він ненавидів
себе, бо не міг захворіти з нею. Ненавидів світ, який існуватиме, коли вона
помре. – Як ти могла? Ти мене кидаєш – це зрада. Скоро ти помреш.
- Ні!
- Дивись правді в очі.
- Чому ти так?
- Бо… Іди звідси. Я нічого не хочу чути.
Ненсі тихо закрила за
собою двері і пішла...»
Артур не знав, чому він так вчинив з нею. Зрештою, Ненсі не хотіла бути
хворою.
Час… Він втікає зміюкою. Гадюкою, що забирає залишки раю… Час – це їхня
точка єднання та роз`єднання, але –
не єдина така точка!
« Я просто стану
сильним для неї. Вона не відчує мого смутку. Нен буде щасливою…»
* * *
Хтось тихо постукав у двері його кімнати наступного дня.
- Привіт. – Ненсі просунула
голову у двері. – Можна до тебе?
- Так, заходь.
- Як ти?
Артур відчув біль. Вона турбується про нього, забуваючи про свою
приреченість.
- Добре. А ти?
- Нормально. Але… дивне відчуття,
наче я зменшуюсь, тану… Ніби клітини сплющуються і зникають…
- Ненсі. Все буде добре. Повір. –
Він обійняв її за плечі, відчуваючи її прихований біль.
- Знаєш, я лише недавно
усвідомила, ЩО мене чекає.
- Не думай про це.
- І батьки…
- Що таке?
- Вони постаріли за хвилину,
згорбились. Мама каже, щоб мені робили пересадження кісткового мозку.
- А ти цього хочеш?
- А у мене є вибір?
* * *
Ранок зустрічає, зазвичай, непривітно і сіро. Особливо – у день
результатів на сумісність, щоб пересадили кістковий мозок. Її мама теж не могла
допомогти в цьому питанні, бо в неї колись був гепатит.
… Тато прийшов засмучений, сказавши, що показники
його здоров`я визнали недійсними
для того, щоб робити пересадку…
Шок.
- Що робити, Артур? – У дівчини
був стан, близький до істерики. – Я не хочу помирати.
- Може, мені спробувати здати
аналізи?
- Ні, ти що… Я не хочу ризикувати
твоїм життям.
- Точно, я так і зроблю. –
Здавалось, що він і не чує слів дівчини.
- Чому?
- Дійсно: чому? Я хочу, щоб ти
жила!
- А ти знаєш ти, любий друг, що
це нашкодить твоєму здоров`ю. Це – надто
небезпечно, розумієш?
- Ризик?!
- Так.
- Ризикнемо. – Артур усміхнувся.
- Хворий на всю голову, псих,
якого я чогось сильно люблю і вважаю своїм другом – це ти.
- Спасибі. Завтра ж піду!
- Пішли в парк… Я візьму ноутбук,
подивимось фільм.
«Унікальні хвилини…
Колись, я знаю, колись всі помирають… Просто ми помремо швидше. Я знаю, що люблю
її. Що вона любить мене. Але ми ніколи не наважимось псувати чудові дружні
стосунки… А зараз – вже й навіть
нема часу їх псувати… Треба, щоб Ненсі
жила. Вона не має померти!...»
- Як завжди? Психологічний фільм?
- «Реквієм по мрії»?! Добре?
* * *
- Артур, ти знаєш, що ризикуєш
собою, даючи частину кісткового мозку Олександрі. – Лікар був надзвичайно
серйозним, дивлячись поверх товстих окулярів. Типовий вигляд як для лікаря!
- Ви вже не перший, хто мені про
це говорить.
- Бо це все – відповідальна
справа.
- Я усвідомлюю це.
- Батьки дали згоду?
- Так, в письмовому вигляді.
- Добре.
«Але, перед тим, мене
вони ледь не прибили. Говорили, що мені цього не треба і все таке. Довели мене
до крику, вперше я так кричав, але добився свого. Тепер у Нен є шанс жити.»
- Завтра робимо пересадку: від тебе
до неї.
* * *
- Не бійся, Ненсі.
- Я стараюсь.
- Не бійся.
- Мені страшно.
- Не бійся. – Його голос був
лагідним. Тому голосу хотілось повірити і зникнути в ньому.
- А якщо…
- Не бійся.
Ненсі включила якийсь фільм онлайн, там саме була сцена, коли хлопець
вдарив дівчину.
- Ненавиджу! Як же я ненавиджу
насильство! Яке він мав право? Вона – така ж особистість як він. Хоч… Ні… Він –
не особистість. Особистості такого не зроблять. Це просто жахливо.
- Ти така…
- Яка?
- Чесна чи що.
- Хм… Можливо. А ти – пасивна
людина.
- Чого? – Вони сміялись над
собою.
- А хто не хотів обирати фільми
для скачування?
- Неправда! Я надав право вибору
тобі!
- Ти хоч раз міг би «право
вибору» взяти собі?
- Добре. Тепер дивитимешся лише
те, що виберу я.
- Егоїст. – Ненсі розсміялась.
- Ой, хто б говорив.
- Всі ми такі… Напевно.
Стало сумно. Не по собі. Обом.
* * *
Прийшов цей день. Пересадка.
Ненсі відходила довго, кілька днів. Вона лежала, не в змозі рухатись. Артур
відійшов швидше: дня за два.
Важко було вперше відкрити очі після наркозу і відчути себе живим.
Вперше свідомо вдихнути повітря. Незабутньо!
Очі трохи сльозились від незвичного освітлення.
Все з початку. З самого початку.
Просто жити. Просто помирати. Просто…
* * *
- Ненсі, ти якась страшенно
бліда.
- Ні, не переживай.
- Не можу.
- Все таки, треба поговорити з
лікарем. Пройшло два місяці вже, а ти
ніяк не поправляєшся.
Йому було важко говорити на цю тему, але хлопець знав, що це було
правдою.
- Все якось буде.
* * *
- Артур, ти повинен зрозуміти, що
час приживання клітин кісткового мозку – це час до одного року.
- То чому пройшло вже два місяці,
а Ненсі лише гірше? Ви бачили, яка вона бліда?
- Таке можливо після пересадки:
на деякий час настає погіршення, а потім – стан покращується.
- А клітини часто не
приживаються?
- Доволі часто, особливо, коли
пересаджені від не родича.
Лікар писав щось, відповідаючи на питання. Напевно, він ніколи не
переживав щось схоже у своєму житті.
* * *
Зима закінчувалась через два дні. Страшенно лив дощ разом з снігом. Ставало
сумно. Ненсі знову стало погано, вона пила гарячий чай. Тепер вона іноді щось
писала – малювати їй не хотілось.
Артур був на хімії. Через пару хвилин мав продзвеніти дзвоник з
останнього уроку – фізкультури. Четвер.
Випивши чай, дівчина лягла, накрившись ковдрою. Голова сильно крутилась,
тіло не слухалось. А сили полетіли назустріч снігу. Вона ненавиділа його, але
тепер через вікно споглядала танок одноденних сніжинок.
Все проходило крізь відчуття дівчини. Скоро мав прийти Артур, крізь сон,
вона так і не почула звук стуку в двері…
* * *
Після фізкультури Артур вирішив поговорити з Оксаною Ігорівною. Його
давно хвилював стан Ненсі, але тепер він вирішив поділитись спостереженнями з
її класною керівничкою і особистою вчителькою біології.
- Оксано Ігорівно, доброго дня.
- Доброго дня. Заходь, Артур.
- Я хотів вам дещо розповісти…
- Добре.
- Ненсі вже пару разів
непритомніла. Іноді вона немає сил, щоб встати з ліжка. А про блідноту і те, як вона схудла, я вже мовчу.
- Я теж це помітила. Але про
непритомність я нічого такого не чула.
Артур винувато потупив очі.
- Що робити?
- Ну… Лікар сказав, що це скоро
мине.
- Ви… вірите?
- По правді, ні. Мені здається,
що твої клітини їй не прижились…
- Я теж про це думав.
«Щодня про це думаю...»
- Треба мені з лікарем
поговорити.
- Як думаєте… Якщо клітини не
приживуться, у неї будуть якісь шанси?
- Не думаю… В Саші, все таки,
рак, а не грип.
- Поговоріть з лікарем, а потім скажете
мені, будь ласка.
- Ти потрібен їй.
* * *
- Та зрозумійте ви нарешті, що
шансів нема! Клітини того хлопця не прижились, тому все подальше, що ми
робитимемо, буде беззмістовним. В неї є кілька місяців… Крім того, уколи і
крапельниці продовжать їй життя ще на кілька тижнів… Але, думаю, їх прийдеться
вже скоро робити дівчині. Оксано Ігорівно, зрозумійте! Ми зробили все, що
змогли…
- Та знаю… Знаю! Я так хотіла,
щоб вона жила!
* * *
- Ненсі, ідемо гуляти? Тобі треба
частіше бувати на свіжому повітрі.
- Артур, я б з радістю, але я
страшенно хочу спати…
Дівчина заснула, а він сів за її робочий стіл і думав…
Зима закінчувалась… Вчора Оксана Ігорівна сказала йому правду. Важко
повірити, але бувають ситуації, коли дійсно немає шансів, щоб щось змінити.
«Боляче… Я не можу
бачити людину, яку найбільше люблю, бо знаю, що вона скоро помре… Я не хочу
бачити її передсмертний стан. Я сподіваюсь, що Ненсі доживе до кінця цього
навчального року. Не знаю… Я не можу звикнути до її теперішньої зміни
зовнішнього вигляду. Не можу перебороти себе!!! Так, я люблю її. Занадто люблю,
тому я повинен це зробити…»
- Ти досі тут. Так довго! Я ж
спала три години! Ти весь час був тут?
- Так.
- Мені сьогодні сказала Оксана Ігорівна,
що скоро мені ставитимуть першу крапельницю. – Він побачив страшенний біль і
страх, хоч Ненсі старалась зобразити щось схоже до посмішки. Скалічена душа!
Дві такі душі, що заплелись спільною дружбою і болем…
- Ти боїшся?!
- Кров, вени і лікарство…
Страшно… Ти будеш на уроках…
- Мене не буде.
- Чому?
- Є одна справа.
- Надовго.
- Не знаю.
- Знаєш, завжди хотіла запитати:
ти справді вважав мене своїм другом?
- Так!... Що б ти ніколи не
пробачила своєму другу?
- Такого нема.
- А зраду?
- Справжні друзі не зраджують. І
навіть, коли ми їх втрачаємо, то вони, все одно… залишаються… з нами.
- Яким чином?
- У серці.
- Я люблю тебе.
- І я тебе.
- По-дружньому…
- Звісно. – Дівчина посміхнулась…
Вени навколо очей чітко відбивались на блідому і виснаженому обличчі.
- Я піду збиратись.
* * *
- Ти точно вирішив піти?
- Так…
- Але, Артур, ти – наш найкращий
учень, а до кінця твого навчання залишилось майже три місяці.
- Вибачте, я не зможу бачити як
помирає моя подруга. Я мушу піти…
- Артур, а Сашенька знає?
- Ні. Але вона зрозуміє. Я знаю,
що вона зрозуміє… - Артур стомлено всміхнувся.
«Вони залишаються… з
нами…»
- Оксано Ігорівно, можете їй
сказати, що я це зробив не з егоїстичної своєї сторони.
- Думаю, Ненсі це чудово розуміє…
Я знаю, що бачити смерть людини, яку ти любиш – нестерпно, тому твій вчинок
можна розглядати з двох сторін.
- По правді, то мені важливо, як
до нього віднесеться Ненсі.
* * *
Ранок наступного дня. Страшно прокидатись. Дівчина відкрила очі,
кліпнула. Світило сонце, танув сніг… Починалась весна.
У дівчини було відчуття, що сьогодні щось зміниться…
Оксана Ігорівна зайшла без стуку, привіталась і нагадала про
крапельницю.
- Саша, Артур більше тут не
вчитиметься.
- Може, це здасться вам дивним,
але я знала, що сьогодні щось зміниться… Знаєте, я розумію, чому він так
зробив: йому було боляче. Нестерпно! І він пішов, бо знав, що мені стає теж
боляче, коли я бачу його прихований біль… Це все так важко пояснити…
- Він не був егоїстом.
- Він любив друзів, він любив
мрії. Я любила його.
Ненсі було не страшно розповідати про це все вчительці: по-перше, бо про
справжнє не соромно говорити; по-друге, бо вчителька була молодою,а по-третє,
бо їй залишалось ще трохи… Зовсім трохи. Ненсі це відчувала.
… Перед першою крапильницею, Ненсі сіла писати щось у своєму зошиті.
* * *
«Заплющую очі…
І бачу єдине те небо,
що наді мною,
Найбільшу у світі
криваву зорю,
Що постійно танцює над
головою.
Сіпнуться повіки…
За мить… Та нехай…
Згадаю усіх, що мене обманули,
І тих, що померли, не
дочекавшись мене,
А просто під снігом
холодним заснули…
Ввижається вогонь…
Я знаю, що десь там, за
горизонтом, є земля,
Де все по-іншому, де
тихо сплять комети.
Як же там хочу жити я…
Подув вітру…
Згадаю твій єдиний
поцілунок… Ти теж пішов.
Коли бачу дитину, то
згадую твої колись щасливі очі.
А ти мене на цій
планеті не шукав… Чи не знайшов?
Запах весни…
Я хочу справді жити!
Комусь промінчик сонця принести,
Для друга показати небо
й мрії…
І просто вперед іти…»
* * *
Артур допив чай. Ком болю у горлі надійно застряг. Рука спромоглась
вивести два рядки:
«Сріблястий відблиск біля
вени,
Голка повільно в тіло
входить…»