Ефемерність...
Завжди подобалось звучання цього слова, яке означає "короткочасність"...
Наче при вимові відчуваю, як йду по поверхні безкрайнього моря.
Химерні асоціації...
Іноді думаю про сліди. Наприклад, на узбережжі моря відбитки ніг лишаються ще на певний час. Потім літні зливи змиють їх, зрівняють із землею...
Я також залишаю сліди: топчусь до синяків по серцях інших, лагідно торкаюсь плеча друга, аби заспокоїти, шепочу у телефонну слухавку про вагоме... або торкаюсь душею папера - листом.
Слово.
Дотик.
Погляд.
Вчинок.
Він відбивається на долях інших.
Чули історію про те, що, коли на одній частині Землі метелик взмахне крильцями, то на іншій - впаде дерево?
Все взаємопов`язано. Є початок. Кінця, як стверджує Біблія, не буде.
Отож, ми безкінечні, хоч і минущі? Парадокс.
Іноді не відаю, що робити із своїми внутрішніми безоднями. Вони тиснуть, змушуючи заплющувати очі та думати. Думи ці незграбно переплітаються між собою та зникають, залишаючи відчуття розгубленості.
Все минає? Гадаю, є речі, які ніколи не зникають, а переходять від однієї людини до іншої. Як: дитинство, любов, дружба.
Здається, що всі люди втягнені у естафету. Неможливо надовго щось затримати для себе.
Якщо я мину, то хіба не буде доцільним залишити по собі більш глибокі сліди, аніж такі, що стираються наранок? Втоптатись у цю історію, виборовши місце для свого імені?
Хіба я / ти / ми цього не варті?
Ефемерність у нас самих. Проте у нас і безсумнівна безкінечність.
Людино, не розхлюпай ненароком власні океани.

Немає коментарів:
Дописати коментар