Я не можу гарантувати тобі, що у твоєму житті все буде добре. Проте обіцяю одне: буде цікаво!

четвер, 22 березня 2012 р.

Любов так часто бавиться у свято або у ката (поезія)


Мені зрештою вісімнадцять років
Я не ношу годинників та спогадів
Не палю цигарки хоч обожнюю дим
Шнурую різні шнурівки на черевики
Ти стверджуєш що я безлика
Ніяка. Не бачила Крим та Рим.
Ти кажеш що вільна від здогадок
І не роблю давно вже перших кроків

Щосереди я заправляю пам'ять снами
Аби вони не закінчувались впродовж тижня
Читаю казки сплю у смішній піжамі
Запиваю біль та чай з одної чашки
В мене ніколи не доходить до розв’Язків
І я говорю про все що трапилося мамі
Обожнюю тебе розповіді стиглі вишні
Переглядаю мультики з дітлахами

Так все в мені дитяче правда все
Нема що додати чи відняти
Та хто тобі під серцем принесе
Крім мене зачаті нами мрії?
Скажи мені хто так зуміє?
Мене час по шматочках краде
І ти мене викрадаєш забагато
Бо в любові оживає все людське

Любов так часто бавиться у свято
Або в ката.

середа, 21 березня 2012 р.

Дівчино, ви ж така гарна (твір)


Мене двічі рятували від психіатричної лікарні. Я напивалась ліків, безбожно запивала їх дешевим вином з магазину, що неподалік, та лягала спати. Засинати вдавалось. Та через деякий час різкий біль змушував прокинутись і кричати.
   Так мене і знаходили. Розгублену, втомлену, а ще… щасливу. Я-бо зуміла трохи втопити свій біль. У прямому сенсі – втопити. Як топлять маленьких кошенят бездушні старі бабусі. Або як топлять старі фотографії, викидаючи їх з мосту.
   Ти не знав, але в мене цілком порізані руки. Деякі шрами затягнулись, і перетворились на тоненькі лінії. Шкода, що лінії не утворюють жодного змістовного малюнка. Вони – то лиш спроба випустити назовні несказане, незабуте…


   Мої легені спопеліли від сигарет. Перетворились на смітник смоли та відчаю. Бо сигарети – це вдало замаскований відчай, хіба ні?
   Обличчя вкрилось зморшками. Біля губ їх пролягло кілька; це потворить моє і без того сумне обличчя. Роблять його пригніченим та холодним.
   І коли це почалось?
   Мабуть, тоді, коли вперше відчула себе абсолютно беззахисною перед кимось, тобто полюбила. Мені багато розповідали про любов, але кожен відчував її по-своєму. Для мене любов стала якимось метафізичним єднанням.
   Ніколи не розповідала тобі це. Навіщо? Зрештою, потвори говорять рідко та шепотом, а ти чомусь навіть не прагнув почути те, що мовиться серцем – тихо.
   - Дівчино, ви така красива… - Це шепоче хтось із сусідньої кімнати. – Надто красива, щоб доводити себе до такого стану…
   Я розплющую очі. До мене під`єднана крапельниця з якоюсь рідиною, що повільно струменить у мою вену. Кап-кап-кап…
   Розплющую очі. Голос належав молодому лікарю швидкої допомоги. Знову я перепила ліків чи що?
   - Як вас звати, дівчино?
   - Я безіменна.
   - Та яка ж ти безіменна? – Втручається мама. Скрушно хитає головою, і я читаю легкий докір у стомлених очах. – Яна вона.
   Але всередині все бунтує. Хоч тіло слабке, а голос – осиплий, мені хватає сил, щоби повторити твердим голосом…
   - Я безіменна. – Чомусь слова виштовхуються з горла, наче каменюки. - Ні, це зовсім не страшно, як може здаватись на перший погляд. Знаєте, навколо мене багато безіменних людей, адже ті кілька літер, що заплітаються у так зване людське «ім`я», не можуть озвучити всю глибину їх душ.
   Лікар залишає мамі список ліків та заспокоює звично-завченим: «Все буде гаразд, але ви бережіть її». Назавтра мама купить всі ліки та змушуватиме пити ці різнокольорові пігулки тричі на день. Я думаю собі, що то не так погано. Хоч якась стабільність. Стабільність завдяки таблеткам.
   …Вранці мама розчісує мене, мов малу дитину, та показує відображення у дзеркалі. Зморшок нема.
   Тоді я зважуюсь глянути на порізи на руках. Але… їх нема!
   - Мамо, а чому приходив лікар?
   - Ти знову надто багато плакала та перестала спати. Наступило виснаження. Психологічне. Потім – фізичне…
   - А шрами? Шрами були?
   - Які шрами, доню? Ніяких шрамів не пам’ятаю…
   Це почалось з любові. Звісно, я б мала любити, як усі, - з словами та вчинками, вибаченнями, прогулянками…
   Та я не вміла. 
   Все, на що була здатна, любити мовчки. І перебирати завдяки тонким межам наших душ твої страхи та болі.
   Моє ідеальне тіло (якщо не враховувати кілька родимок, то зараз воно досконале!) відбивається у дзеркалі. Зовсім недоторкане ножами чи старістю…
   Але я відчуваю тебе. Щоразу, коли потрапляєш у катастрофу чи запиваєш відчай алкоголем… Я на крок попереду. Звучить надреально, проте… Кожен твій біль – то рана, згодом - незримий шрам, що іноді бачу, як видимий. Хтозна, може, я сама – то суцільна рана, що час від часу затягується у потворні шрами. Тільки ти цього не побачиш.
    Ця історія розпочалась з любові. І нею вона одного разу й закінчиться.



понеділок, 12 березня 2012 р.

Про підводні рифи (Про доторк до таємниці іншого)

   ...Складно дізнаватись про "скелети в шафах" дорогих нам людей. Спочатку нова інформація збиває з ніг, шокує... В голові пульсує лише питання: "ЯК???", а слідом за ним: "Не вірю! Такого не може бути!"
   Згодом заспокоюємось, і починає вмикатись так званий режим "а дай-но я подумаю, чому воно так склалось". (Скажу відразу: результат нульовий, а нервова система страждає. Ну, погодьтесь, в даний момент не стільки є важливими причини, як самі наслідки.)

   В психології існує таке поняття, як "доторк до таємниці іншого". Це, коли людина стикається з інформацією про кохану людину, що раніше була для неї невідомою, і ця інформація виявляється неприємною чи, переважно, шокуючою. Звісно, можна втекти, зачаїтись або забути. А можна прийняти.
   Адже тебе щодня хтось приймає таким, як ти є. І не вимагає переінакшитись.
 
   Деякі люди не зі зла часами вказують на особливості інших. Я відношусь до таких (на жаль чи на щастя). Мені подобається, коли людина чимось відмінна...
   Коли в неї чарівні ямочки при посмішці...
   Коли замість стандартного "На добраніч" ти чуєш щось таке коронне, про що відомо лише тобі і йому (їй).
   Коли серед сотні людей я впізнаю когось по манері написання повідомлень, навіть, коли решта дев*яносто дев*ять повідомлень будуть також надруковані у всім відомому шрифті Times New Roman. Впізнаватиму серед клоновано-друкованих літер по звичці будувати речення саме отак, по розділових знаках чи їх відсутності, по смайлах чи крапках... Впізнавати часами навіть серцем. Читати тебе наосліп. А ти вмієш читати когось наосліп?
   Так ось, іноді здається, що вказую іншим суто на недоліки. А насправді... Може, саме через недоліки хтось тебе й полюбив?
   Ось, якщо всі були б ідеальними, то ЯКИМ ЧИНОМ можна було б виділити людину серед інших? Ми прекрасні у своїй неідеальності. І саме через відсутність бездоганності ми заслужили на любов.
   Не на таку любов, що сприймає неідеальність як данність,  гіршість, нижчість від інших...
   А на таку, що вважає саме індивідуальну недосконалість цікавою. Це як дивитись на людину з веснянками: хтось бачить спотворене ними обличчя, а хтось помічає сонячних зайчиків на щічках... 
   Ми можемо дивитись, але не бачити. Це справді страшно.  
   В кожного є свої "скелети у шафах". Вони чимось нагадують підводні рифи: об них можна легко поранитись, але, ВОДНОЧАС, вони такі прекрасні та різноманітні.
   Якщо уявити, що людина - це море... То як море може існувати без глибини? Без рифів? Підводних впадин? Без небезпек, акул?
   ...Ти стоїш на березі і бачиш лише поверхню води. Вона така спокійно-оманлива. Поверхня рівна (у погожу погоду). І це створює відчуття безпечності, бездоганності... Але море ніколи би не було морем, якби не мало нічого кращого, окрім того, що видно на перший погляд. 

   Море цінне глибиною. Як і людина. А чим глибша людина, тим більше всіляких заплутаностей, таємниць, загадок... І, напевно, то не так кепсько, коли ти, саме ти, маєш шанс хоча би торкнутись таємниці іншого. Правда ж?

пʼятниця, 9 березня 2012 р.

Цикл віршів "Поки ти спав"



1
Поки ти спав, світлячки посідали на твої плечі,
Осипали світло на родимки, лопатки й волосся.
Отак наступає в атаку пізній вечір,
Чи то, може, як завжди, здалося?

Поки ти спав, я засукала рукави й гнала біль,
Що гадюками заповзав у серце. Шукав жертв.
Здається, він добрався і до наших мрій. Мерщій,
Поки вечір не здався світанку на вірну смерть.

Поки ти спав, увесь світ божеволів сповна,
Знаходив приводи для іпохондрій, фрустрацій,
Всіляких синдромів та фобій, але не для життя!
Світ обігравав сотні декадентських варіацій…

А ти лиш снив, щоб вдихнути черговий день.
Ввімкнути серце, поставити на зарядку віру…
Набрати згадок позаторішніх повні жмені,
І вкотре бути, жити, думати не в міру…

08.03.2012 р.Б.


2
Коли ти спиш, Бог запалює небесні ліхтарі,
Ті, що ми, люди, звикли величати зірками…
Допізна засиджується у своєму кабінеті навесні,
Обираючи між кошмарами та феєричними снами.

Іноді переписує затято чиєсь чергове фіаско,
Готує йод чи зеленку, бинт і дружнє плече…
Насипає у пам`ять сюжети легенд й казки,
Аби ти відчував, що образа не пече…

Коли ти спиш, хтось роздмухує ранок
Із жаринок снів і позіхання буднів…
Старенька бабуся визирає із-за фіранок,
Очікуючи пізній серпневий полудень.

Я щоразу люблю тебе запізно, помічав?
За хвилю до пробудження втікаю з квартири.
Чи зауважив, що коли ти міцно-міцно спав,
Поруч ангел ставив гірчичники на крила?

09.03.2012 р.Б.






четвер, 8 березня 2012 р.

Про особисті драМИ

   Знаю, що в кожного - своя особиста драма...
[Під "особистою" у цьому пості розумію не будь-яку драму, що стосується конкретної людини, а драму на особистому фронті.]

   Є він: брюнет (блондин), з зеленими (карими, сірими, синіми) очима, з гуманітарним (точним) мисленням і чарівною посмішкою (гарною зачіскою, нереальними талантами і т.д.). Необхідне підкреслити.

   Є ти: дівчина, в якої всередині стільки метеликів, що ними можна заповнити не один ботанічний сад. Ти вважаєш, що це погано. Про це якось бовкнув один ідіот, а ти повелась. Насправді метелики всередині кожного ДИВОВИЖНІ.


   ДраМИ. Повсюди гра слів. Вірити. Віра - ти.
Здається, плутаєшся,
губишся,
тікаєш... але драМИ тебе наздоганяють.

   А чому? Може, відповідь проста: тому що драМИ - це наявність двох чи більше людей в історії (пара, любовний трикутник...). МИ. І ти погрузла у цю історію, з якої виплутатись не можеш, адже є МИ (тобто ВИ). І хіба це не прекрасно?
   "МИ" - це завжди краще, аніж самотнє "Я".

    Я не можу гарантувати тобі, що у твоєму житті все буде добре. Проте обіцяю одне: буде цікаво!

   Ми - це драми.



четвер, 1 березня 2012 р.

Близнюкові ранки


Поки ти спиш з іншою, накрившись вицвівшими простирадлами з гуртожитку,
В який вона заселилась нещодавно (Ну, знаєш, як буває, - змусили батьки.),
В черговий раз я старанно перевіряю, чи добре замкнулась у власній клітці,
Чи міцно перев’язане апатією серце, щоб йому не вдалося втекти…

На ваших віях сонце о шостій ранку танцює вальси з променЯми.
Її голе тіло віддає юністю і ще чимось таким порочним. Жаданим.
Вона міцно обіймає крізь сон, ви загортаєтесь в ранок спільними снами.
І ти, мабуть, не вперше вже відчуваєш себе особливим і коханим.

Мій ранок насипається сухим сніданком у чашку з птахами,
Кашлем із сусіднього балкона. Снами, що заблудились від вас.
Мій ранок завжди запізнюється, шкутильгає, припливає з кораблями,
Що останніми прибувають у порт. Нав’ючені споминами. Бо, що для них час?

Бабуся на розі вулиці продає сірники. По двадцять копійок. «Купи, дитино!»
Сонно виймаю гроші, купую весь її товар. Може, хоч вони мене загріють…
Ввечері запалю сірниками старий камін, перед тим змівши мітлою павутину.
Себе запалювати буду світанками. Щоразу починатиму жити. Я це вмію.

Поки ти спиш з іншою, мені приходять листи. Їх приносить стара поштарка,
Яка просто не може не погомоніти зі мною. До речі, це янголи пишуть листи.
Вона, звісно, цього не відає. Не говорю адресантів, бо знаю, що тітка – пліткарка.
Хоч вона й розкриває дні швидкою ходьбою, як троянди свої пелюстки…

Маєш родимку на плечі, я пам’ятаю. А ще ти звик прокидатися запізно…
Коли любиш, то щосекунди помираєш, якщо коханий щасливий без тебе.
Один з багатьох близнюкових ранків… Може, то доля – прокидатися порізно?
І коли біль зашкалює у венах, може, це щастя – мати в серці небо?

29.02.2012 р.Б.