Я не можу гарантувати тобі, що у твоєму житті все буде добре. Проте обіцяю одне: буде цікаво!

четвер, 4 липня 2013 р.

Перший крок до успіху (27-29 червня 2013 року)


... Київ, Київ, Київ!
Вже з перших хвилин перебування в цьому місті стало зрозуміло: буде кльово! Бо навіть сонячна погода змушувала всміхатись, а привітні дівчата та організатори своїм оптимізмом заряджали все навколо.


"Перший крок до успіху" - це триденний проект, який дає змогу молодим дівчатам-лідеркам розпочати свій шлях до успіху. Тобто - це можливість взяти участь у різноманітних зустрічах, тренінгах, майстер-класах та проектах. Детальніше можна прочитати тут: http://firststep.uwf.kiev.ua/
А зараз я розповім, яким був мій "Перший крок до успіху-2013" :)

День перший або Як ми підкорювали владу і мистецтво 
По приїзді в готель ми розселились по номерах, а тоді автобус повіз нас до Верховної Ради України.
Скажу чесно: ніколи не була особливо зацікавленою політикою, але будівля Верховної Ради справді красива та велична. Та й... коли уявляєш, що саме ТУТ твориться багато визначних державних справ, то мимоволі починаєш проникатися духом цієї будівлі.


Потім відбулась зустріч з народними депутатками Верховної Ради: Іриною Луценко, Тетяною Слюз, Оксаною Продан та іншими. 

Не думала, що ця зустріч стане справді знаковою, але вона була саме такою: жінки поділились своїми життєвими історіями, злетами та падіннями. Але найціннішим було те, що кожна з депутаток розповіла нам свій перелік порад для досягнення успіху, а також прозвучали побажання, що варто робити, коли опинишся в скрутній ситуації. Особисто для мене спілкування в такій щирій та невимушеній атмосфері, з високою концентрацією цінних порад, стало пізнавальним та таким, яке провокує до розвитку.


Після емоційної зустрічі ми пішли в «Пінчук арт-центр», де оглянули серію виставок під збірною назвою «Китай-Китай». Модерні підходи митців, які пропонують інший погляд на буденність та низку соціальних проблем, не залишили байдужими.
Як відомо, «Пінчук арт-центр» славиться неоднозначними та нетиповими виставками та перфоменсами, в чому ми мали змогу переконатись: головна увага однієї з виставок була присвячена двом симпатичним поросятам, які жили на території арт-центру, увага іншої виставки – дослідження людської сексуальності у доволі натуралістичний спосіб. Одним словом, відчуття після побаченого залишились справді неоднозначними! :)
До речі, частинку з нами побаченого можна подивитись тут: http://pinchukartcentre.org/ru/
Після оглядин арт-центру, ми, щасливі та втомлені, повернулись в готель, бо вже наступного дня нас чекали…

День другий або Як ми підкорювали літературу та гендер

Вже вранці кожна з учасниць презентувала свій міні-проект. Перед нами було поставлене завдання коротко, проте змістовно, представити наші проекти завдяки презентаціям та публічному виступу. Зокрема, я писала про дослідження гендерних стереотипів серед молоді. На мою думку, така тема є надактуальною та потребує дослідження саме в нашій країні.


Відразу після наших виступів до нас завітав метр сучасного книговидання – Іван Малкович – директор видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Всі ми виростали на книгах "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Наприклад, я росла і досі росту на їх казках… :)

Іван Малкович читав дещо зі своєї поезії та презентував нам електронну версію «Снігової королеви». Команда фахівців працювала над нею більше, ніж півроку, але результат вражаючий: така книга дійсно може зацікавити дітей та дорослих, адже всі герої в ній виконують різні дії та рухи, квіти розквітають, а метелики літають, сніг може падати та припинятись… Як сказав Іван Малкович: «Ми ж чарівники, тому ми можемо притрушувати будиночки снігом, або припиняти снігопад!» І хоча мені вже 19 років, та я все ще зачарована цією магією "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яку видавництво творить для всіх, кому від 2 до 102 років :)

Після обіду відбувся 4-годинний тренінг на тему «Гендерна чуйність в громадському просторі».

Особливістю тренінгів є те, що під час них ми вчимось чомусь на практиці. Цього разу ми теж вчились! :)
Для початку вчились розуміти поняття «гендер» - тобто соціально сконструйовані уявлення про чоловіків та жінок. Після цього вчились розпізнавати гендерні стереотипи у різних суспільних галузях. Цікавезне заняття, бо змушує ввімкнути мозок та аналізувати… Звичайно, не обійшлось на тренінгу без казок. Казкотерапія – річ справді унікальна та дієва.


Тренінг пройшов «на ура», бо після нього в голові чіткіше укладаються розуміння того, що багато речей є насправді стереотипними, а багато наших страхів є зовсім не нашими, а навіяними соціумом, тому їх справді можна подолати!

День третій або Як ми підкорювали написання проектів та поєднували Україну

День розпочався з тренінгу «Основи планування на написання проектів», який провела Лариса Магдюк. Оскільки лідерство передбачає активні громадські дії, то ми вчились писати проекти так, щоб найвірогідніше отримати на їх втілення грошові гранти.


4-годинний тренінг допоміг встановили систему написання власного проекту – починаючи з першого кроку (вивчення ринку грантодавців) та закінчуючи безпосереднім поданням свого проекту.
Думаю, це дуже корисний досвід, тому що проекти рано чи пізно доведеться писати всім, хто прагнутиме стати громадським лідером! ;)

Потім Українським жіночим фондом був організований майстер-клас про грантові програми, а на завершення ми розплутували клубок ниток та говорили, чого нас навчив наш «Перший крок до успіху».

Особисто мене він навчив не боятись, не здаватись (хай там що!) та рухатись вперед. Бо рух – це життя!

Якщо ти теж хочеш потрапити на цей проект, тоді заходь на сайт:
Мабуть, це важливо, тому додам: організатори (Український жіночий фонд) повертають гроші за проїзд (купе чи автобусом), а також забезпечують всіх учасниць проживанням (у готелі) та харчуванням, тому дерзайте!
Україні справді потрібні юні та ініціативні дівчата!












пʼятниця, 21 червня 2013 р.

Про НЕнормальне життя


    Є люди, які нормально жити просто не вміють. Це як, наприклад, не вміють деякі писати лівою рукою чи нашвидкуруч варганити торти. Буває й так.
    Отже, бувають ті, які не можуть уявити собі нормального життя. Бо та нормальність ввижається їм паталогією, а ненормальність - нормою. До речі, я теж так живу :)

    Пригадую, не так давно ділилась з одною хорошою людиною версією про те, що моє життя може проходити лише на крайнощах: або все чорно-чорно, або метелики-дракончики-няхи-сердечка-драйв-кайф-енергія. І я ловлю від такого істинне задоволення! 
   Все просто: життя на крайнощах передбачає величезний викид емоцій, постійні нерви та прагнення. Коли все погано - є до чого прагнути. Ну, а коли все чудесно - є що трощити та є кого доводити до істерик та й божевіль, що є, не заперечую, весело та НЕ НУДНО! :)
    Нудьга - це якраз посередність. Таке собі розмірене життя, коли знаєш, що вранці прокинешся, вип*єш кави (чаю) та поїдеш в університет чи на роботу, потім - вечір, ноутбук, фільм, соціальні мережі, пиво з друзями…    Називаю це подумки "стандарт-день". Здається, в таких "стандарт-днях" навіть всі емоції чітко прораховані, а посмішки вираховані - щоб ні більше, ні менше.
   А де ж життя?
   
   Хіба не краще витратити всі кишенькові гроші, щоб купити велетенські пазли, а потім покликати друзів з фразою: "Народ, згадаймо дитинство!", ніж дармувати день за просиджуванням на різних малопотрібних сайтах?!
   Або - купити мамі вазон з якоюсь маловідомою рослиною - хай розводить, матиме нове хобі, а самій, тим часом, тихо-мирно злиняти на Східну Україну (щоб посидіти на березі Дніпра).
   Хоча ненормальне життя - воно навіть не в подіях. Воно - в самій людині. Бо все, що трапляється, - це привід, щоб отримати величезний кайф від життя, від неприємностей та радостей. Чому? Від радостей кайф - очевидна річ.
   А щодо неприємностей: хіба вони - це не привід посміятись? 
   Ось спробуймо уявити: трапилось щось неприємне. Людину трясе, вона пропалює іскрами навколишній світ та зривається, як кулька, щоб вибухнути своїми емоціями... І тут постає запитання: а чи матиме значення ця неприємність через п*ять років? А через десять? Ні?!
    Тоді саме час посміхнутись і спокійно підійти до справи.

    А ще... не прогавити це літо. Бо, хай там як, а більше такого літа не буде. Не буває ідентичних днів та людей. Тому цінуйте все, що трапляється.
     І... як я люблю повторювати слова Габріеля Гарсія Маркеса: "Все найкраще трапляється несподівано!" ;))



неділя, 16 червня 2013 р.

Про речі, які зроблено


    Маю подругу, з якою, втім, бачусь не так часто. Можна навіть сказати, що рідко, – раз в кілька-тижнів чи місяців.
    Буває, що ми проводимо за телефонними розмовами по півтори-дві години, розмовляючи про новини та наше сприйняття багатьох речей. Знаєте, гарно мати людину, з якою можна разом робити якісь алогічно-божевільні речі. Таких людей направду треба цінувати, бо з ними можна не прикидатись, не заштукатурювати своє ego фальшем, а можна просто бути. Наприклад, бути собою.

    Для Солі я завжди буду еМкою. Вона так і каже, коли дзвонить: «Привіт, еМ!» чи: «Привіт, еМка!» І то дійсно чудово – коли дорогі люди називають тебе якось по-особливому.
   Я пригадую, що якийсь хлопчик, коли його спитали: «Що таке любов?» сказав: «Любов – це коли хтось називає твоє ім’я; і ти розумієш, що твоєму імені дуже затишно в його роті». Так мило, просто і… правдиво.
    Ми познайомились з Соломією (яку я лагідно називаю еС) ще, коли обоє вчились в ліцеї. Вона тоді закінчувала 11 клас, а я – 10. Як не дивно, познайомила нас книга Любка Дереша (здається, «Культ»). Від Дереша фанатіла тоді значна частина ліцеїстів та й загалом студентства, от і ми винятками не були.
   Так вийшло, що ми подружились. Зізнаюсь відверто, що ніколи не думала, що так станеться: вже надто різними були. Але була одна спільна риса:
    ми воліли робити те, що хотіли, і не думати про мільйон наслідків.

   Звичайно, говорю не про якісь кримінальні чи аморальні справи. Зовсім ні!
  
   А мова йде про те, що:
…коли комусь з нас обох хотілось написати звичайного рукописного листа і віддати його людині, якій, очевидно, було байдуже, - ми це робили.
Просто, щоб довести собі, що нестрашно. Нестрашно бути щирою та відвертою. Нестрашно вміти показувати те, що відчуваєш. Одним словом, нестрашно ЖИТИ, а не переживати дні…
...коли ти любиш когось, то можна робити безліч дурних вчинків. Головне – не бути байдужою, не вдавати байдужість.
   Моя еСка завжди казала мені щось на кшталт: «Хочеш дзвонити – дзвони, хочеш писати – пиши! Бо ж, еМ, ми живемо всього раз. І я краще шкодуватиму про зроблене, аніж про не зроблене!»
   Цей принцип вкоренився і в мені. Навіщо тримати в собі тонни ніжності та вдячності, оберемки любові та тепла, приязні?
   Краще написати. Знаєте, у всіх людей, які мені чимось дорогі, є листи, написані моєї рукою. Деякі листи дуже кумедні. Наприклад, я писала другові цитати з книги «Їжачок в тумані», причому всіляко доводила, що я – Ведмедик, а він – Їжачок  :) ; інша людина має від мене список книг, які дуже хотілось би, щоб були прочитані. Звісно, книги досі не прочитані, але писати для когось списки – це вже думати про ту людину.
    В Марти є десятки моїх дитячих листів... Ми листувались близько 4 років. Тому листи такі незграбно-дитячі, але щирі та теплі.
    Я досі вірю, що найкращим виявом прихильності є щирість та довіра. А як інакше можна виявити довіру, якщо не листами, словами вдячності та обіймами? Даруйте, інших способів просто не знаю.
    Тому мислю собі, що є речі, про які не можна шкодувати. Це обійми. Бо коли дуже-дуже хочеться когось обійняти – робіть це.
     Не можна шкодувати про дзвінки. Що, мовляв, не подзвоню, поки мені першій не зателефонують. Дурня це все. Я телефонувала і о 3 ночі (і не раз!) просто для того, щоб розповісти, що вночі дуже гарно мріяти про якісь крихітні дива чи для того, щоб розповісти про черговий іспит. Зараз пригадуючи десятки «телефонних ночей», коли розмови з дуже дорогими моєму серцю людьми затягувались до 5 чи 6 години ранку – я не шкодую.
    Але найважливіше: не треба боятись говорити про те, що відчуваємо і говорити про вдячність. Бути вдячним комусь – не соромно. Певно, соромно – це коли не маємо сміливості подякувати…

    Цього травня, коли я пригадувала події з мого життя, з подивом помітила, якою неуважною я була, бо ж не зуміла виразити вдячність людині, яка мені важлива. З тих роздумів лишився лиш короткий запис:
«Пам’ятаєш, як ти зустрічав мене біля під’їзду? Бо я не любила пам’ятати код, і боялась, що стану зайвою, тому мені надважливо було, щоб ти чекав мене, щоб зустрічав кожного разу на своїй вулиці.
Чому я жодного разу не сказала тобі: «Дякую за те, що чекаєш мене…»? Чому я встигла розповісти тобі про акцентуації характеру та кризи особистості, про книги Юліуса Фучика та Карела Чапека, але не встигла сказати таких простих слів…
…дякую…
…за те…
…що…
…чекаєш…
…мене…

Чому…?»

З тих роздумів лишився лиш короткий запис і шкодування.
Бо «дякую» теж має бути вчасним.

Не бійтесь…

вівторок, 19 березня 2013 р.

МЕРЩІЙ ЧИТАТИ: весна

Привіт. Я все ще ніяк не зберусь з думками, щоб знову писати тут різні твори. Проте є хороша новина: пишу оповідання. Можливо, воно перекреслює всі інші літературні справи. Принаймні, мені хочеться так думати ;)
Прийшла весна, тому вкотре сідаю за список книг. Хочу сказати, що книги, які тобі раджу, особисто прочитані мною в той чи інший період. "Перевірені", так би мовити :)




1.  «Последняя лекция» Ренди Пауша.
Чому варто прочитати? Хоча б тому, що ця книга зовсім маленька за розміром, але мудрості в ній незліченно. Автор простими, кумедними історіями розповідає про те, чого навчився за життя. Виконати дитячі мрії? Так. Стати щасливим? Так. Допомогти комусь здійснити його плани? Так!
І про все це тут: http://vk.com/wall-31513532?commit=%D0%9D%D0%B0%D0%B9%D1%82%D0%B8&q=%D0%BF%D0%B0%D1%83%D1%88&w=wall-31513532_22175%2Fall

2.  «Улыбка вечности» Пер Лагерквіста.
Чому варто прочитати? Ця книга має таку химерно-дивовижну атмосферу, в яку затягуєшся і вже не можеш вибратись, проте це - приємне відчуття.
Там сновигають люди, які мають не життя, а вічність. Вони розповідають свої довгі історії...
А десь пиляє дрова Господь - чоловік старшого віку, який створив світ, бо: "Я просто хотів, щоб у вас завжди щось було, щоб вам не доводилось задовільнятись нічим, порожнечею..."
До слова, Пер Лагерквіст є Нобелівським лауреатом "За художню силу та абсолютну незалежність суджень письменника, який шукав відповіді на вічні питання, які стоять перед людством". 

Не вагайтесь - читайте! 
Щоб читати: http://lib.ru/INPROZ/LAGERKWIST/ulybka.txt

3. «Сказать жизни: «Да!» Психолог в концлагере» Виктора Франкла.

Чому? Цю книгу варто читати, коли сумніваєшся і коли боляче, коли не знаєш, скільки ще зможеш витримати перешкод, які мов сніг на голову...
Бо такі книги дійсно надихають...
Щоб читати: http://www.klex2.ru/3ac

4.  «Бемби» Зальтен Феликс.
Чому варто прочитати? Здається, звичайна дитяча книга. Хтось навіть скептично посміхається та думає: "А що "Бембі" робить в цьому списку книг?"
Все не так просто ;)
Ця книга для тих, хто боїться самотності та не розуміє, що з нею робити, які переваги почерпнути.
Ця книга - для розуміння того, що самотність не є ані доброю, ані поганою. Вона є лише такою, якою ми її собі робимо.
А ще - це книга про дружбу, відданість, відважність, добро та безодні, які є всередині нас самих...

Щоб читати: http://www.e-reading.mobi/bookreader.php/23259/Feliks_Zalten_-_Bembi.html


5.  «Бремя страстей человеческих» Моэма.

Чому? Це історія одного хлопчика, який шукав себе, але ніяк не міг знайти. Він ріс, змінював професії, закохувався в жінок, змінював місце проживання...
Це історія про звичайну людину, але історія, яка надзвичайно легко та швидко читається, чомусь вчить, деколи змушує посміхнутись, а деколи - задуматись...
Щоб читати: http://royallib.ru/book/moem_somerset/bremya_strastey_chelovecheskih.html


P.S. Список буде поновлюватись (весна ж довга :))

вівторок, 25 грудня 2012 р.

МЕРЩІЙ ЧИТАТИ: ЗИМА

Привіт-привіт. Давненько я не оновлювала цей блог (читай: закинула його на закутки свого життя та й пам*яті), але зараз вирішила поновити. Причина проста і надважлива - книги.


Отож, розпочнемо:

1. "Ярость и гордость"  Орианы Фаллачи.
Ця книга знайшла мене досить випадково, хоча, зізнаюсь, більшість найпрекрасніших книг знаходять мене не в той момент і не в тому місці, проте... вони допомагають усвідомити те, що не допоможуть мені усвідомити 10-20 інших книг.
Чому варто читати? Оріана Фаллачі - італійська журналістка, під гострим пером якої було розчавлено багато джерел світового зла.
Саме ця її книга - "Ярость и гордость" спричинила ряд судів та переслідувань самої авторки, Оріана змушена переховуватись та не може вільно жити на території своєї Батьківщини. По меншій мірі такий опис інтригує. І тут постає запитання: а що такого може написати тендітна жінка, якщо через написане за нею гоняться терористи та є спроби вбивства?

Щоб читати: http://lib.aldebaran.ru/author/fallachi_oriana/fallachi_oriana_yarost_i_gordost/

2. "Репортаж с петлею на шее" Юлиуса Фучика.
Чому варто читати? Цей чоловік - один з небагатьох, чия історія життя освячена вірою у світле майбутнє та непереборною силою духа.
"Репортаж з петлею на шиї" був написаний у в*язниці. Він мандрував з рук у руки: по кількох сторінках його передавали поза межі тюрми люди, які через це ризикували своїм життям.
Зрештою, ця книга має бути прочитана хоча б тому, що Фучик - приклад Людини. А це доволі рідкісне явище як на наш час.

Щоб читати: http://www.lib.ru/MEMUARY/1939-1945/FUCHIK/fuchik.txt

3. " Цинковые мальчики" Светланы Алексиевич.
Чому варто читати?  На долю кожного припадає багато випробувань. А якщо тобі 18-25років і тебе посилають на чужу війну, ти воюєш, а потім тебе ж за це і обвинувачують - за твою самопожертву та відданість цілі? А якщо...
Читайте. Ця книга - збірка історій солдатів, їх сімей, очевидців. Без зайвих коментарів та сторінок - суто історії, суто людина крізь призму катастрофи.

Щоб читати: http://royallib.ru/book/aleksievich_svetlana/tsinkovie_malchiki.html

Аудіокнига: http://asbook.ru/abooks/russlit/1865-cinkovye-malchiki-svetlana-aleksievich.html

4.  «Страдания юного Вертера» Гете.
Чому варто читати?  Естетична, довершена класика. Після прочитання залишаються відчуття мандрів у ту епоху та місця. Чудове відчуття, до речі :)

Щоб читати: http://lib.rus.ec/b/404165/read#t1

5. "Чума" Альбера Камю.
Чому варто читати? Камю пише в міру лаконічно, тонко та мудро. Певно, то є важливими (може, найважливішими?!) складниками якісної літератури.
Книга змушує задуматись над цінністю людського життя, перевагою суспільного над особистим, перевагою особистого над суспільним. Окремі персонажі, наприклад, Рамбер, проходять шлях транформації в іншу людину.
Всі герої знаходяться за крок до смерті. Чи можна залишитись Людиною, якщо ти в небезпеці?
(По секрету: Камю - мій улюблений письменник. Можливо, колись це зміниться, але поки... я дотримуюсь позиції, що можна і варто читати всі його книги ;))

Щоб читати: http://lib.rus.ec/b/25123/read

Продовження буде.
Всім гарних свят та канікул :)

Попередній список книг є тут: http://martapryriz.blogspot.com/2012/02/blog-post_28.html

середа, 17 жовтня 2012 р.

Чому потрібно прочитати книгу Юлиуса Фучика "Репортаж с петлею на шее"?


(власні враження)   

   Якщо писати відверто, то я ніколи до кінця не розуміла значення слова… До моменту, поки не трапилися дві визначні речі у моєму житті. 
   По-перше, вступ на факультет психології, де слово є зброєю та ліками.
   По-друге, в мої руки потрапила книга Юліуса Фучика – «Репортаж з петлею на шиї». Тоді до мене дійшла вся повнота слова. Я читала рядки, написані людиною в останні дні життя, у тюрмі, у нелюдських умовах, і від книги відходило світло. Наче світилося все написане...
   Юліус заспокоював читачів своєю вірою у світле майбутнє. І я наче чула голос: «Все буде добре! Ми запалили світло своїми життями, тому тепер все неодмінно буде добре, Марто!» Я читала та плакала, бо ніяк не могла зрозуміти: ЯК йому вдається ТАК переконувати одними лише друкованими літерами?
   Але згодом збагнула: Фучик переконував у доброму. І, чи не найголовніше, - він переконував ВЛАСНИМ прикладом та ВЛАСНОЮ вірою.

Щоб читати: http://www.lib.ru/MEMUARY/1939-1945/FUCHIK/fuchik.txt

понеділок, 15 жовтня 2012 р.

Я - світло





   Світло. Воно надмірно яскраво світить в очі.
   Голоси... Проникають у свідомість, вичавлюють з неї залишки спокою та сну... (Хоча то не сон, а радше марення.) Їх так багато – чоловічих та жіночих, здається, навіть дитячий голосочок з наявним усім дітям кривлянням довгих слів щось говорить – стиха та сумно. Здається, маленька (а мені здається, що говорить саме дівчинка!) запитує про те: чому тьотя спить так довго?
   Але звідки в мене вдома стільки людей?
   Я розплющую очі, не відчуваючи повік. Ба, навіть більше – я наче розкриваю (розриваю?) себе, мов мушлю, а не просто роблю кілька рухів м’язами очей.
   Мені страшно.
   Мені до біса страшно.
   Чомусь перше, що потрапляє на очі, - шматок люстри біля стелі. Вона така крихка та стародавня, що готова ось-ось впасти.
   На стелі тонкими цівками розповзлись тріщини. Будинок задихається та помирає. Кожна тріщина – то як чергова зморшка на його немолодому обличчі. Я прислухаюсь і чую… Чую, як кімнати дихають у лише їм відомий такт, проте злагоджено, співзвучно…
   Погляд мій опускається нижче – і, о Боже! Я знаходжусь на висоті не менше трьох метрів від підлоги. Внизу ходять люди, вони пошепки розмовляють, але навіть це шепотіння спотворює тишу. Насичує кімнату багатьма зайвими словами.
   Люди одягнені дуже дивно: чорний одяг та хустинки, що зав’язані на голові в жінок.
   Багато свічок. Від них віє потойбіччям та теплом. Мені стає трішки спокійніше.
   Зовсім трішки.
   А тоді я бачу маму. Вона закрила руками обличчя. Незворушно сидить та мовчить. До неї ніхто не підходить. Лише моя Неля всілась поруч, мабуть, щоб трішки заспокоїти.
    Але, що трапилось???
    Тут мій погляд натикається на Сашка.
    Сашко, мій завжди усміхнений Сашко, зараз виглядає наче з хреста знятий. Маленький букет незабудок, що він тримає у тремтячих руках, кладе там, де найбільше скупчення свічок. Руки у нього жилаві і червоні. Де-не-де помічаю родимки. Ці руки багато разів обіймали мене.
   Обличчя коханого наче величезна посмертна маска: серйозне, зібране і незворушне. Таким я його бачила вкрай рідко.
   Мені здається, що зараз Сашко всміхнеться самими лише очима, і все навколо засяє. Ми перетворимось у світло.
   Мабуть, варто придивитись, чому в кімнаті так багато свічок.
   Я?
   Посеред кімнати лежу я. У труні.
   Я померла???
   Але це неможливо! Я ж все ще чую свій внутрішній голос, можу думати та відчувати. Можу любити. Хіба мертві продовжують любити?
ІІ
   Треба заплющити очі. І коли я пригадаю те, що суттєве для мене, то всі ці люди зникнуть разом із свічками, траурними костюмами та обличчями.
   Зостанеться лише мама, Неля та Сашко. І вони будуть галасливо пити чай на кухні.
    Сашко знову всміхатиметься, а я закохано поглядатиму, як при посмішці у нього з’являються ямочки на щічках, а очі стають такими вузенькими, мов щілинки. Навколо очей коханого простелятимуть свої химерні маршрути зморшки, але так він іще гарніший. Щасливі люди-бо не бувають некрасивими. Щастя вміло підкреслює зовнішні особливості: милу родимку, розріз очей чи контури губ… Людина, підсвічена зсередини, стає ще привабливішою. Щастя справді творить дива, секрет яких у одному: дива йдуть з серця, згодом – передаються тілу, яке вмить стає красивішим та естетичнішим, милішим. Пильнувати насамперед треба власне серце. Доглядати за ним, купувати йому радощі у буднів, годувати сподіваннями та вичищати – аж до сліпучої білизни. І тоді серце віддячить щастям. Неодмінно. 
   Мама одягне одну із своїх суконь, а довге русяве волосся заплете у косу. І при цьому – знову виглядатиме вісімнадцятирічним дівчам.
   Неля поспішно бігтиме до домашнього телефону, адже їй вкотре подзвонить якась дівчина з ледь надломленим голосом. Неля у мене насправді хороша сестра, хоч останні місяці ми практично не говоримо по душах, проте через це любити її не стає важче.  
   Мені треба просто прокрутити у своїх голові геть-геть усе, що запитують, наприклад, у міліції…
   Ім`я: Ярина Зденченко.
   Вік: 22 роки.
   Місце проживання: вул. Зелена, 9, кв. 48. Місто Львів.
   Місце роботи: навчаюсь на останньому курсі Львівського університету.
   Чи, наприклад, у лікарні мене б запитали приблизно таке:
   - Дівчино, а скільки пальців я показую?
   Дурне питання, подумала б я. Нагадує дешеві мильні опери, де людина за мить забуває своє місце праці, рідних людей, домашню адресу та вік. Забуває навіть власне ім’я. Та, звичайно, замість двох пальців бачить чотири, а замість чотирьох – вісім.
   Завчено подивилась би на один палець жіночки у білому халаті, щоб автоматично виговорити: «Один. Один палець». Я чомусь майже впевнена, що вона б з полегшенням зітхнула, про себе подумавши, що струсу мозку у мене немає.
-         А яка група крові, пам’ятаєш?
-         Друга. Резус мінус.
-         Скільки ж тобі років, дитино?
-         Двадцять два, лікарю.
   Вона б ще довго намотувала, мов на мотузку, десятки обов’язкових питань, а потім пішла б. Гадаю, ті стандартні питання містяться у окремому ящичку десь у голові кожного лікаря. Вони навіть не вмикають розум, щоб вкотре їх запитувати. Ні. Просто запускають програму у своїй голові, яка все робить автоматично. Задає почергово запитання, сортує відповіді та робить висновки.
   Ця тітонька мені б сподобалась. Може, колись я б принесла їй чай та цукерки, щоб разом відсвяткувати моє одужання. В лікарні ж нікому не можна надовго затримуватись. Стіни тиснуть своєю білизною, а запах хлорки виштовхує у довгі та пустинні коридори поодинокі думки. Вони, вигнані цим нудотним запахом, шукають прихистку, стукаючи  у кожні лікарняні двері. Не оминають жодних. Але, скажіть, кому потрібні чужі думки?
   Уявна тітонька-лікар на декілька хвилин заповнила свідомість. Я часто вигадую уявні ситуації та людей, які могли б трапитись, проте ніколи не траплялись. Тому вигадки залишались жити у якійсь із комірок моєї уяви. Часами я виймала їх, пригадувала і знову забувала... Мені завжди доводилось забути, щоб потім неодмінно пригадати знову. Такий-от парадокс.
   Щоранку я пригадувала, що маю піти в університет, але перед тим: заварити вівсянку, вмитись, привітатись з мамою та сестрою, перевірити поштову скриньку у під’їзді нашої старенької багатоповерхівки… Мене, зазвичай, зустрічав Сашко, і ми разом рушали на заняття. Його незмінна постать біля дверей під’їзду зворушувала мене більше, аніж деяких дівчат зворушують діамантові, золоті прикраси чи подаровані автомобілі. Адже справа зовсім не в тому, що ти маєш купу подарунків чи грошей. Справа у тому, що всім страшенно важливо знати, що десь там, на самому крайчику нашої планети (навіть, якщо вранці таким «крайчиком» видається всього-навсього похмурий та неосвітлений під`їзд!) їх хтось чекає. У холод та спеку, під час холодних хурделиць чи теплих літніх злив стоїть на сторожі той чи та, кому ти справді потрібен…
   Прикро, я лише щойно зауважила: скільки всього поміщається у такий коротенький проміжок часу як ранок! Часами, нарікаючи на порожність власного життя, не помічала, що роблю так багато. І хай ці справи не світового значення, а я не бавлюсь у Господа Бога чи Супермена, що рятують світ і тримають його у стані рівноваги, але моє прокинення вранці хтось неймовірно чекає. Сонне обличчя з слідами на щоках від подушки, відсутність макіяжу та проста піжама з дитячими малюночками лисиць чи то ведмедиків – такою мене бачать рідні. Неля, молодша сестра, завжди пирскала зі сміху, побачивши мою зачіску у стилі «пташине гніздо». Бувало, вона навіть давилась бутербродом від сміху. Так-так, вранці я незрівнянна!
   Мама незмінно запитувала: «Як спалось, Яро?». Відповіддю їй було щось незрозуміле, бо я вже на ходу жувала бутерброд. Запивала напівхолодним чаєм та буквально вилітала з будинку.
   У мене ніколи не було глобальних мрій чи поривань. Зізнаюсь, найбільш масштабним, що мені хотілось зробити, - це бути волонтером у якійсь малорозвиненій країні. Прожити там близько року без гарячої води, елементарних пристроїв для полегшення побуту, з нестерпним кліматом. Просто, щоби доставляти  напівзламаною автівкою продукти для тих, хто їх потребує. Щоб довести, що іноді можна все кинути і піти за покликом серця.
   У цей ранок не було вівсянки, Сашка біля під’їзду, мами з іскоркою в очах і любої сестри… Не було ненависної сумки, в яку треба було впихати по дві-три книги. Напівохололого чаю.
   Але зараз треба розплющити очі. І прокинутись у своєму ліжку, вимкнути будильник, і побігти збиратись на заняття.
   Мені страшно.
   Знову.
   Але мушу розплющити очі – і тоді зникнуть всі ті люди.
   Я слухатиму тишу в своїй кімнаті.
   Тиша наповнюватиме мене своїми беззвучними відголоссями. Бо вона насправді вміє говорити.
   А хто прислухається, то стає як дзбанок, по вінця наповнений думками…
ІІІ
   Шум.
   Клятий шум.
   Він дзвенить у вухах, затоплює свідомість власною гучністю.
   Ці люди нікуди не поділись. Мама – так само сидить у кутку. Сашко мовчки ходить туди-сюди, наче натягнута струна. Лише Неля підвелась, бо приїхали тітки-дядьки. Оті славнозвісні родичі, які навідуються раз на два-три роки – з приводу важливих подій – народження племінників чи раптових (іноді очікуваних) смертей.
   Не вірю, що я померла.
   Істерика накриває. Переміщуюсь до Нелі, кричачи: «Нелько! Нелько, чорт забирай! Я жива, Нелько?» Вона мовчить, і лише бездонні очі втуплюються у підлогу.
   Сестра мене не помічає.
 - Мамо, я тут!!!
Але вона мене не чує. Та само відчайдушно затуляє обличчя – мама звикла плакати тихо й непомітно. Не виносити горе далі власного серця…
   Мені холодно. Цей майже тваринний страх змушує мене тремтіти.
   І всі мої слова зливаються у одне незрозуміле, але вельми значиме благання: «БожедопоможименіБожедопоможименіБожедопоможи менідопоможидопоможидопоможипоясниблагаюпоясни»
   Але нічого не відбувається.
ІV
   Зрештою, у мене завжди були проблеми зі здоров’ям. Пігулки, уколи – це в порядку речей.
   Проте, як говорять люди у сусідній кімнаті, я померла через автокатастрофу. ХХІ вік бере своє. Новітні технології і економія, економія часу. За нею можна й не помітити дівчину, що переходить дорогу на одній з центральних вулиць Львова.
   Але, чому я вперше після смерті опинилась у власній квартирі, а не на місці катастрофи?
   - Тому що тут тебе люблять. – маленька дитина років чотирьох сидить на підлозі кімнати. Крізь неї проходять люди, несучи свічки та молитви за мою молоду душу.
   - Ти хто? – я злякана раптовою появою когось такого ж метафізичного, як і я.
   - Твій провідник. Янгол. Друг. Створіння Бога.
   - А де, до речі, сам Бог? Мені б страшенно хотілось задати йому хоча б кілька запитань, але одне з них поставила б найперше!
   - Його всі питають: чому я? Чому так швидко померла?
   - Я не виняток.
   - Послухай, згодом ти неодмінно про все з Ним поговориш. За кілька днів.
   - То, виходить, що за кілька днів я більше не буду тут, з дорогими мені людьми?
   - Так… Ти маєш три дні, а після похорону ти відправишся туди, де заслужила.
   - Похорони…
   - Так, бо ти ж померла…
   - Таке дивне слово. «Померла». Але я відчуваю ще… Відчуваю любов і спокій. Хіба мертві можуть відчувати?
   - Мертві якраз і відчувають любов. Всю любов, що була закладена у людині з самого початку, вивільняється та струменить. Адже душа – то любов.
   - А що мені зараз робити?
   - Можеш направитись у будь-яке місце, щоб провідати людей, які тобі важливі. Можеш зоставатись у цій кімнаті.
   - А минуле? Чи можу я перегорнути певні його частини? Заново опинитись у тих чи інших ситуаціях?
   - Ні.
   - Чому?
   - Господь сам дасть тобі відповіді. Геть усі відповіді. І тоді прийде спокій. Абсолютний спокій.
   Ця дитина така химерна. Маленька, але мудра. А ще від звичайної дитини її різнять очі – сумні, з нотками розуміння.
   - Як тебе звуть? – запитую я.
   - Янгол № 3334571.
   - У вас у кожного порядковий номер?
   - Наче так. Просто так легше розділяти роботу та підопічних. Хтось із янголів розмальовує небеса у різні кольори, тоді як інші – пильнують людей, аби вони не вскочили у чергову прикру халепу.
   - А як тебе називають товариші?
   - Мене називають Ді.
   - Ді, ти залишишся зі мною всі три дні?
   - Ні, але я з’являтимусь. Здається, ти хочеш побути сама. Наодинці з рідними. Наодинці з думками. Так?
   - Це правда.
   - Я скоро повернусь.
   І Ді зникає. А я собі думаю: як то прикро, коли в документах ти значишся за порядковим номером, а не по імені. Проте, хто знає, може, в них так заведено. В мене не такий великий досвід спілкування з янголами, щоб робити остаточні висновки щодо їх правил.
V
   Настає ніч.
   Неля поспішно тікає з дому, де атмосфера пригнічує та змушує якнайнижче схиляти голову.
   Горе втомлює.
   Сестра тікає на сусідню вулицю. Я поруч з нею. Мені так її бракуватиме, тому маю надивитись на її кирпатий ніс та веснянки. Зелені очі, що повсякчас сяють, сьогодні ледь тьмяні.
   - Нелю…
   Але вона мене не чує. Не бачить. Напевно, лише відчуває, бо повертає голову там, де я. Тобто – моя душа.
   За поворотом вулиці її чекає дівчина. Чорне волосся падає на очі. Дівчина стоїть непорушно. Ховає одну руку в кишеню, а іншою – затягується сигаретою.
   - Я не встигла сказати Ярі. – І тут голос моєї Нельки зривається. Переходить у хрип чи то у булькотіння. Нічна вулиця здригається, незадоволена порушниками її священної тиші.
   Але що ти не встигла, сестро?
   - Думаєш, вона б зненавиділа тебе?
   - Так думалось мені раніше, але зараз… Шкодую, що не встигла розповісти.
   Дівчина рвучко обіймає мою сестру. Стоять обоє такі беззахисні, мов сироти. Мені стає так тепло всередині.
   Яро, твоя сестра любить дівчину. – Кажу собі.
   Яро, твоя сестра вміє любити.
   Любити.
   І це найважливіше.
   Пам’ятаю, на заняттях з психології нам розповідали, що до шестирічного віку вже доволі значна частина дітей (близько 30%) не вміє любити. Причиною цьому може бути виховання, недостатній рівень співпереживання… Без різниці! Факти залишаються фактами.
   Моя сестра любить.
   І я її не осуджую. Просто не можу.
   Всередині мене якась гармонія. Довіряти – це вірити, що тебе зрозуміють. Моя Неля побоялась довіритись. Побоялась, що я її розіпну на її ж любові, що розстріляю наші сестринські відносини своїм презирством…
   Але… я б також боялась.
   Довіра нагадує відкидання зброї на війні: тебе або обіймуть, притиснуть до серця зі словами: «Дурненька, ми ж все одно сестри!», або розстріляють.
    Нелю, ти тримайся за неї, добре? За свою любов. Бо іноді вона – то єдине, за що варто триматись серед цієї світової непевності…
VІ
   Сашко сидить на підлозі. Він вщент п’яний. Напівпорожня пляшки з-під горілки майорить як знак, що коханому справді погано.
   І тоді я заповнююсь порожнечею. Так, вона має таку химерну властивість – заповзати (як змія!) в усі куточки душі. Заповзати та виривати з коренями всі емоції.
   - Сашко, любий Сашко… - Шепочу я.
   Але тут з кухні виходить якась не менш п’яна дівчина. Цілує коханого.
   Я бачу цей відчай, з яким він цілує її розфарбовані губи. Він заплющує очі, і, я знаю, що зараз він в думках рахує до десяти. А потім пригадує все формальне і все важливе – вік, дату народження, вулицю, групу крові, колір моїх очей, перший поцілунок, мою посмішку… Бо він, як і я, вірить, що розплющивши очі, він опиниться у своїй кімнаті та набере до болю знайомий номер, щоб побажати мені гарних снів.
   Сашко розплющує очі. І нічого не змінюється. Лише дівчина зникає. І він опиняється сам-на-сам із власним відчаєм.
   Думаю, він відчуває мене навіть краще, ніж Неля. Струмки сліз падають на комір сорочки.
   Ніколи не бачила, як він плаче.
   З мене по частинках виривається душа.
   - Не плач…
   - Боже, якщо Яра не потрапить у рай, то я відмовляюсь у Тебе вірити.
   - Дурненький, - всміхаюсь. - Навіть якщо я не потраплю у рай, то частина раю завжди залишиться десь на рівні відчуттів. Навіть якщо мені зітруть пам'ять та всі спогади. Я відчуватиму, що рай колись був дуже близько.
   Кімната звужується. Вона наче притягує якнайближче мене і Сашка.
   Я чую його дихання.
   Шкода, що не можна стати, наприклад, його легенею, щоб залишитись з ним. Тоді б я завжди знала, що з ним все добре. А його рівномірне дихання заспокоювало б.
   Або стати серцем. Ну, чому б не стати його серцем?
   Та це з меж надреального. У мене же всього кілька днів. Коротких днів.
- Сашко, я скоро піду. Але ти, до речі, маєш набратись мужності, щоб бути щасливим. Знову.
   Ніч згущується. Коханий засинає. Він втомлений та пошматований болем.
   Пробач мені.
   Я ж так тебе люблю…
VІІ
   Отже, я померла у свої двадцять два роки.
   Це ясно усвідомлюється мною. Мабуть, пора звикнутись з цією химерною думкою.
   Померти.
   А раптом смерть – то подорож?
   Спалах. Зірки з’являються, коли хтось помирає. І це непогано – працювати зіркою. Звісно, я не знаю, які в них функції та зарплати, але, думаю, Господь все розповість.
   Цікаво, який Він?
   Сивий?
   Молодий?
   Усміхнений?
   Серйозний?
   Я просто хочу Його побачити та потеревенити. Мені зараз так бракує розмов.
VІІІ
   Ді приходить вранці.
   Каже, що нам пора до Бога. Провідник має обов’язок відвести мене під самісінький Його кабінет.
   - Ходи.
   Але мене знову лавиною накриває страх.
   - Не бійся. – Вже зовсім лагідно промовляє Ді. – Не бійся, Він хороший.
   Я вкладаю себе їй у долоні (бо я – то субстанція – то душа). Вона дмухає на мене та обережно затискає в долонях.
   Турбота.
   Мить.
   Ми опиняємось у білосніжному коридорі.
   Нагадує лікарню.
   Кабінет без таблички.
   - Далі – ти сама. – шепоче Ді, і випускає мене з долонь. Перед тим, на щастя, прочинивши двері.
VІV
   - О, ти вчасно, Яринко!  - Це так мене вітає Господь. Він химерно одягнений: довге біле вбрання, наче у стародавніх римлян. Волосся зібране у хвостик. І очі… Вони змінюють колір, але від них б’є світло.
   Я жмурюсь.
   Світло від очей хіба може бути яскравішим, аніж світло лампи?
   Ой, я ж забула: лампу також створив Бог.
   Все-таки Його очі неймовірні.
   Він всміхається…
   - Сідай. – Запрошує. – Будемо переглядати фільм.
   - Тут також переглядають фільми? А яких режисерів?
   - О, режисерів у нас мільярди. Сьогодні, наприклад, дивитимемось твій фільм.
   - Мій?
   - Саме так.
   І посеред стіни з’являється зображення.
   Фільм починається від мого народження.
   Мама. Тато. Щастя.
   А далі – двадцять два роки життя. Усі-усі моменти. Не в пришвидшеному темпі, а такі, якими вони були.
   Останнім кадром була моя смерть.
   - Невже ми дивились фільм аж двадцять два роки? Це так… довго!!! Але… Я зовсім не стомилась. Наче пройшли тільки лічені хвилини.
   - Час – то відносна річ, дитино. Особливо – тут, в моєму кабінеті. Ви самі надаєте значення часу, від чого він або повзе зміюкою, або мчиться мов ракета. Знайомо?
   - Авжеж.
   - І ти, звісно, хочеш спитати про свою смерть.
   - Так… Чому так рано?
   - Як я сказав тобі, час – це відносне поняття. Ти за свої двадцять два встигла. Встигла навчитись жити. А ті, хто навчився цьому ремеслу - бо, знаєш, дитино, життя – це ж ремесло! – стають світлом.
   - Що зі мною трапиться за кілька днів? Я остаточно зникну?
   - Ти станеш світлом, оскільки заслужила це.
   - Рай?
   - Дитино, саме у рай ти й потрапиш… А згодом, коли планета вже не зможе самостійно існувати і задихатиметься серед гріхів, тоді знову оживеш. Бо смерть – то подорож, а не квиток в один кінець. Не для тебе. Для тебе – це квиток з можливістю повернутись.
Х
   Дощ барабанить у вікна.
   Мама плаче. Сидить біля труни. Я поруч.
   Я поруч, мамо.
   - Яро, чому так швидко? Яро?
   - Іноді, мамо, просто приходить час. Час померти. Бо час жити вже залишився позаду.
   Мені здається, що мама мене чує.
   Материнська любов долає навіть смерть. Бо частина кожної матері помирає з народженням дитини – частинка спокою та впевненості. Тому лише матерям дозволено переступати за межі смерті, щоб почути своїх дітей.
   - Яро, ти тут?
   - Так. Сьогодні я розмовляла з Богом. Він сказав, що я потраплю у рай. Мабуть, я маю тобі це сказати, аби ти не хвилювалась. І скажи це Сашкові…
   - Сашко… Він так гірко плакав, коли я сповістила про твою смерть, доню.
   - Я знаю, мамо. Я все знаю. – І додаю. – Тільки ти бережи себе, добре? І Нелю.
   - Спробую. Тепер Нелю треба особливо берегти – вік такий.
   - Не картай її лише, мамо. Просто люби… Вона скоро розповість тобі про те, що її турбує, але ти не картай. Ні в якому разі. Бо це щастя, що наша Неля вміє любити…
   - Добре, Яро…
   - Мамо, ти б поспала… Спи, мамо. Завтра буде важкий день.
   А я тим часом стережу, щоб ніч із своїми думками не заважала мамі спати.
ХІ
   Сьогодні мої похорони.
   Священик читає нагробні молитви. Мама не плаче.
   - Добре, мамо. Тримайся, прошу.
   Мама знову мене чує. І ледь всміхається.
   А потім труну опускають у землю.
   Сашко стискає руки у кулаки.
   - Коханий, не бійся… Тобі треба йти далі. Жити. Треба, розумієш? Потім тобі розповість моя мама, що я неодмінно потраплю у рай, - так обіцяв Бог.
   Неля тримає під руку Сашка. Тицяє носом у його плече, і плаче.  
   - Сестро, тобі треба виплакатись. Але після цього – довіряй. Ходи із серцем назовні, давай себе на розстріл злим людям, проте будь чистою. Будь, Нелю.
   Коли біля новонасипаного горба із землі залишається три найрідніших постаті, приходь Ді.
   - Нам пора, Яро…
ХІ
   Мені більше не лячно.
   Я стаю наче витканою з світла.
ХІІІ
   Я розсипаюсь на крихітні частки світла.
   Всесвіт поглинає мене. Пригортає мов новонароджену дитину…
Мені затишно...
   Смерть - це чергова подорож. Знаю, через сотні, тисячі років я знову зберу себе докупи - з різноманітних зірок, комет, астероїдів, людей, предметів. Бо я - це Всесвіт... Розкинуся на відстані, які неможливо охопити оком, застрягну десь між ребрами - повітрям, викарбуюсь у серці - любов'ю...
Вже не страшно.
Дивна легкість.
Ейфорія.
   Відчуваю себе птахом, що може полетіти куди завгодно. Тепер можна побігти
у обійми до самого Господа. Він терпляче чекає. Руки має ледь шершаві, як у мами, голосом нагадує мудрого дідуся, а очима - батька.
Чекай мене, Господи, я скоро прийду!...
Розпочинається моя чергова подорож...

Я - світло.