Є люди, які нормально жити просто не вміють. Це як, наприклад, не вміють деякі писати лівою рукою чи нашвидкуруч варганити торти. Буває й так.
Отже, бувають ті, які не можуть уявити собі нормального життя. Бо та нормальність ввижається їм паталогією, а ненормальність - нормою. До речі, я теж так живу :)
Пригадую, не так давно ділилась з одною хорошою людиною версією про те, що моє життя може проходити лише на крайнощах: або все чорно-чорно, або метелики-дракончики-няхи-сердечка-драйв-кайф-енергія. І я ловлю від такого істинне задоволення!
Все просто: життя на крайнощах передбачає величезний викид емоцій, постійні нерви та прагнення. Коли все погано - є до чого прагнути. Ну, а коли все чудесно - є що трощити та є кого доводити до істерик та й божевіль, що є, не заперечую, весело та НЕ НУДНО! :)
Нудьга - це якраз посередність. Таке собі розмірене життя, коли знаєш, що вранці прокинешся, вип*єш кави (чаю) та поїдеш в університет чи на роботу, потім - вечір, ноутбук, фільм, соціальні мережі, пиво з друзями… Називаю це подумки "стандарт-день". Здається, в таких "стандарт-днях" навіть всі емоції чітко прораховані, а посмішки вираховані - щоб ні більше, ні менше.
А де ж життя?
Хіба не краще витратити всі кишенькові гроші, щоб купити велетенські пазли, а потім покликати друзів з фразою: "Народ, згадаймо дитинство!", ніж дармувати день за просиджуванням на різних малопотрібних сайтах?!
Або - купити мамі вазон з якоюсь маловідомою рослиною - хай розводить, матиме нове хобі, а самій, тим часом, тихо-мирно злиняти на Східну Україну (щоб посидіти на березі Дніпра).
Хоча ненормальне життя - воно навіть не в подіях. Воно - в самій людині. Бо все, що трапляється, - це привід, щоб отримати величезний кайф від життя, від неприємностей та радостей. Чому? Від радостей кайф - очевидна річ.
А щодо неприємностей: хіба вони - це не привід посміятись?
Ось спробуймо уявити: трапилось щось неприємне. Людину трясе, вона пропалює іскрами навколишній світ та зривається, як кулька, щоб вибухнути своїми емоціями... І тут постає запитання: а чи матиме значення ця неприємність через п*ять років? А через десять? Ні?!
Тоді саме час посміхнутись і спокійно підійти до справи.
А ще... не прогавити це літо. Бо, хай там як, а більше такого літа не буде. Не буває ідентичних днів та людей. Тому цінуйте все, що трапляється.
І... як я люблю повторювати слова Габріеля Гарсія Маркеса: "Все найкраще трапляється несподівано!" ;))



