Я не можу гарантувати тобі, що у твоєму житті все буде добре. Проте обіцяю одне: буде цікаво!

пʼятниця, 21 червня 2013 р.

Про НЕнормальне життя


    Є люди, які нормально жити просто не вміють. Це як, наприклад, не вміють деякі писати лівою рукою чи нашвидкуруч варганити торти. Буває й так.
    Отже, бувають ті, які не можуть уявити собі нормального життя. Бо та нормальність ввижається їм паталогією, а ненормальність - нормою. До речі, я теж так живу :)

    Пригадую, не так давно ділилась з одною хорошою людиною версією про те, що моє життя може проходити лише на крайнощах: або все чорно-чорно, або метелики-дракончики-няхи-сердечка-драйв-кайф-енергія. І я ловлю від такого істинне задоволення! 
   Все просто: життя на крайнощах передбачає величезний викид емоцій, постійні нерви та прагнення. Коли все погано - є до чого прагнути. Ну, а коли все чудесно - є що трощити та є кого доводити до істерик та й божевіль, що є, не заперечую, весело та НЕ НУДНО! :)
    Нудьга - це якраз посередність. Таке собі розмірене життя, коли знаєш, що вранці прокинешся, вип*єш кави (чаю) та поїдеш в університет чи на роботу, потім - вечір, ноутбук, фільм, соціальні мережі, пиво з друзями…    Називаю це подумки "стандарт-день". Здається, в таких "стандарт-днях" навіть всі емоції чітко прораховані, а посмішки вираховані - щоб ні більше, ні менше.
   А де ж життя?
   
   Хіба не краще витратити всі кишенькові гроші, щоб купити велетенські пазли, а потім покликати друзів з фразою: "Народ, згадаймо дитинство!", ніж дармувати день за просиджуванням на різних малопотрібних сайтах?!
   Або - купити мамі вазон з якоюсь маловідомою рослиною - хай розводить, матиме нове хобі, а самій, тим часом, тихо-мирно злиняти на Східну Україну (щоб посидіти на березі Дніпра).
   Хоча ненормальне життя - воно навіть не в подіях. Воно - в самій людині. Бо все, що трапляється, - це привід, щоб отримати величезний кайф від життя, від неприємностей та радостей. Чому? Від радостей кайф - очевидна річ.
   А щодо неприємностей: хіба вони - це не привід посміятись? 
   Ось спробуймо уявити: трапилось щось неприємне. Людину трясе, вона пропалює іскрами навколишній світ та зривається, як кулька, щоб вибухнути своїми емоціями... І тут постає запитання: а чи матиме значення ця неприємність через п*ять років? А через десять? Ні?!
    Тоді саме час посміхнутись і спокійно підійти до справи.

    А ще... не прогавити це літо. Бо, хай там як, а більше такого літа не буде. Не буває ідентичних днів та людей. Тому цінуйте все, що трапляється.
     І... як я люблю повторювати слова Габріеля Гарсія Маркеса: "Все найкраще трапляється несподівано!" ;))



неділя, 16 червня 2013 р.

Про речі, які зроблено


    Маю подругу, з якою, втім, бачусь не так часто. Можна навіть сказати, що рідко, – раз в кілька-тижнів чи місяців.
    Буває, що ми проводимо за телефонними розмовами по півтори-дві години, розмовляючи про новини та наше сприйняття багатьох речей. Знаєте, гарно мати людину, з якою можна разом робити якісь алогічно-божевільні речі. Таких людей направду треба цінувати, бо з ними можна не прикидатись, не заштукатурювати своє ego фальшем, а можна просто бути. Наприклад, бути собою.

    Для Солі я завжди буду еМкою. Вона так і каже, коли дзвонить: «Привіт, еМ!» чи: «Привіт, еМка!» І то дійсно чудово – коли дорогі люди називають тебе якось по-особливому.
   Я пригадую, що якийсь хлопчик, коли його спитали: «Що таке любов?» сказав: «Любов – це коли хтось називає твоє ім’я; і ти розумієш, що твоєму імені дуже затишно в його роті». Так мило, просто і… правдиво.
    Ми познайомились з Соломією (яку я лагідно називаю еС) ще, коли обоє вчились в ліцеї. Вона тоді закінчувала 11 клас, а я – 10. Як не дивно, познайомила нас книга Любка Дереша (здається, «Культ»). Від Дереша фанатіла тоді значна частина ліцеїстів та й загалом студентства, от і ми винятками не були.
   Так вийшло, що ми подружились. Зізнаюсь відверто, що ніколи не думала, що так станеться: вже надто різними були. Але була одна спільна риса:
    ми воліли робити те, що хотіли, і не думати про мільйон наслідків.

   Звичайно, говорю не про якісь кримінальні чи аморальні справи. Зовсім ні!
  
   А мова йде про те, що:
…коли комусь з нас обох хотілось написати звичайного рукописного листа і віддати його людині, якій, очевидно, було байдуже, - ми це робили.
Просто, щоб довести собі, що нестрашно. Нестрашно бути щирою та відвертою. Нестрашно вміти показувати те, що відчуваєш. Одним словом, нестрашно ЖИТИ, а не переживати дні…
...коли ти любиш когось, то можна робити безліч дурних вчинків. Головне – не бути байдужою, не вдавати байдужість.
   Моя еСка завжди казала мені щось на кшталт: «Хочеш дзвонити – дзвони, хочеш писати – пиши! Бо ж, еМ, ми живемо всього раз. І я краще шкодуватиму про зроблене, аніж про не зроблене!»
   Цей принцип вкоренився і в мені. Навіщо тримати в собі тонни ніжності та вдячності, оберемки любові та тепла, приязні?
   Краще написати. Знаєте, у всіх людей, які мені чимось дорогі, є листи, написані моєї рукою. Деякі листи дуже кумедні. Наприклад, я писала другові цитати з книги «Їжачок в тумані», причому всіляко доводила, що я – Ведмедик, а він – Їжачок  :) ; інша людина має від мене список книг, які дуже хотілось би, щоб були прочитані. Звісно, книги досі не прочитані, але писати для когось списки – це вже думати про ту людину.
    В Марти є десятки моїх дитячих листів... Ми листувались близько 4 років. Тому листи такі незграбно-дитячі, але щирі та теплі.
    Я досі вірю, що найкращим виявом прихильності є щирість та довіра. А як інакше можна виявити довіру, якщо не листами, словами вдячності та обіймами? Даруйте, інших способів просто не знаю.
    Тому мислю собі, що є речі, про які не можна шкодувати. Це обійми. Бо коли дуже-дуже хочеться когось обійняти – робіть це.
     Не можна шкодувати про дзвінки. Що, мовляв, не подзвоню, поки мені першій не зателефонують. Дурня це все. Я телефонувала і о 3 ночі (і не раз!) просто для того, щоб розповісти, що вночі дуже гарно мріяти про якісь крихітні дива чи для того, щоб розповісти про черговий іспит. Зараз пригадуючи десятки «телефонних ночей», коли розмови з дуже дорогими моєму серцю людьми затягувались до 5 чи 6 години ранку – я не шкодую.
    Але найважливіше: не треба боятись говорити про те, що відчуваємо і говорити про вдячність. Бути вдячним комусь – не соромно. Певно, соромно – це коли не маємо сміливості подякувати…

    Цього травня, коли я пригадувала події з мого життя, з подивом помітила, якою неуважною я була, бо ж не зуміла виразити вдячність людині, яка мені важлива. З тих роздумів лишився лиш короткий запис:
«Пам’ятаєш, як ти зустрічав мене біля під’їзду? Бо я не любила пам’ятати код, і боялась, що стану зайвою, тому мені надважливо було, щоб ти чекав мене, щоб зустрічав кожного разу на своїй вулиці.
Чому я жодного разу не сказала тобі: «Дякую за те, що чекаєш мене…»? Чому я встигла розповісти тобі про акцентуації характеру та кризи особистості, про книги Юліуса Фучика та Карела Чапека, але не встигла сказати таких простих слів…
…дякую…
…за те…
…що…
…чекаєш…
…мене…

Чому…?»

З тих роздумів лишився лиш короткий запис і шкодування.
Бо «дякую» теж має бути вчасним.

Не бійтесь…