Є людина, яка вміє дарувати мені цілковитий затишок. Але щастя не відчуваю. Просто затишок підкрадається, коли просто бачу/розмовляю/читаю ту людину.
Раніше я була дурною та думала, що це погано.
Затишок? Ну, є.
А щастя? ДЕ щастя???
А потім ти раптово втрачаєш...
Опускаєшся все нижче, нижче - по кільцям відчуттів, по вертикалям щастя - аж до самого низу.
Відчуваєш дно.
Біль.
Страх.
Зникають сни. Натхнення. Слова.
Голова стає порожньою.
Дихаєш, аби дихати.
Їси, аби просто дожити до завтра.
Є люди, на плечі у яких живе Затишок.
І не треба шукати його:
Не сполохай цей затишок.
Він, може, важливіший за щастя. Бо воно прийде - захопить - мине. Розсіється як дим від вогнища.
А затишок... Він захоплює цілком, поволі пробирається в усі клітини твого тіла, у фібри душі... І кожна зустріч з людиною, яка пригріла на плечі Затишок, лише підкріплює його всередині тебе...
Він не мине безслідно.
І, врешті, не так швидко мине. Навіть, якщо втратиться та людина.
Бо всі ми маємо талант - роздавати затишок. Лишилось лише весь час його розвивати.

Немає коментарів:
Дописати коментар